Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Пішов і взяв у сумці своєго. Повісив. Зайшов до кабіни. Закрився. Увімкнув холодну воду. Нехай. Усе одно спати не збирався. А так… У мізках заплутаних усе на полиці розкладе. Може…

Вода й справді протверезила. Спочатку обпікала холодом. Потім тіло звикло. І десятки крижаних п’явок стали теплими. Постояв. Але думки розплутуватися й не збиралися. «Фестивалили» собі там, де й мусили. В голові. А за їхнім фестиваленням чітко проглядалася думка: ЙОГО ХОТІЛИ ВБИТИ. Чи тільки підлякати? Навряд. Підлякати могли б просто в кімнаті. Помахали б «перами» перед носом. Пояснили, хто тут пахан. Трясися, баклане! Але ж ні. Більше схоже на значно серйозніше. Як сказали б юристи, – «замах на вбивство». І якби він злякався й не дав по зубах «агресору», зараз би ці двоє клієнтів доповідали замовнику про вдалу фініта ля комедіа. А професорове тіло знайшли б тільки завтра. Марченко б сполошився після кількох безрезультатних ранкових дзвінків…

Гм… Майор… Термінатор… Хтось із них? Чи вони у спайці? І візит цих «орлів» – така собі «спільна операція»? Легко може бути, що вони знають один одного. Або навіть і тісно спілкуються. Цілком може бути. Цілком…

Нарешті вимкнув воду. Зняв із вішалки рушник. Витерся. Супер! Життя триває. Усміхається. Навіть підморгує. Обома очима. По черзі. Живи! Ти на землі ще потрібен. Незробленого ж так іще багато.

Розділ 24. Турук Макто

Наступного дня Богдан проснувся пізно. Порівняно пізно. О дев’ятій п’ятнадцять. І донкор не розбудив. Чесно кажучи, професор розраховував, що Ігор і сьогодні попрацює безкоштовним будильником. Звик до його ранніх дзвінків. Тепер не уявляв, як без них житиме. Вдома. Хіба домовитися. Хай Марченко щоранку так піднімає для самовідданої праці на благо «коханого людства».

Гм… Вдома… Вдома… Яке далеке слово. Здавалося, що цього «вдома» більше ніколи вже не буде. Ні-ко-ли! Що все його життя, яке лишилося, так і мине тут. У цьому нескінченному пошуку. Пошуку того, хто вперто не хотів знаходитись, і (тепер уже це однозначно зрозуміло!) очікуванні нового нападу. У тому, що він буде, Богдан уже не сумнівався. «Донецькі» слів на вітер не кидають. Нічні події чудово це показали. І якби Господь хоч на мить Лисицю «розлюбив», зараз би в університеті шукали його фотографію, щоб виставити в холі з чорною стрічкою в кутку і двома гвоздиками біля некролога. Але… Дулю вам. Із маком. Заморитеся чекати. Посивієте! У цьому професор упевнений. Не знав, звідки це відчуття, але воно йому подобалося…

Уночі після душу спати не хотілося. Вирішив пописати. Матеріалу ж трохи є. Не спускав його з думки. Але менш ніж за десять хвилин сон накинув на мозок кайданки. Ті клацнули. Усе тіло почуло, що його хочуть арештувати. І – відразу ж здалося. Такий солодкий полон.

Та щодо Марченка Богдан помилився. Він таки не залишив «київського гостя» напризволяще. І далі виконував свою «величну місію» – працювати безкоштовним будильником. Навіть будителем. І хоч не подзвонив, зате зробив крутіше: просто постукав у двері. Ось ці ось двері Лисициного готельного номера. Професор не знав, хто це до нього з раннього ранку. Тому й відреагував насторожено. Узяв «шмайсера». Підійшов до дверей. Став ізбоку. Якщо й вистрілять, поранять тільки коричневий дерев’яний прямокутник. Але не його. Що й потрібно. Такий інстинкт. Самозбереження чи ще чогось. Але що інстинкт – таки точно.

– Хто? – голосом крутого мена поцікавився професор, стиснувши руків’я пістолета. Крутості, може, й небагато, але марку тримати треба.

– Турук Макто[123], – радісно відповів Марченко популярним жартом, що з’явився після виходу фільму «Аватар»[124]. Та й радіти було чого. Лисиця говорить. Отже – таки – живий.

– Тоді залітай, Турук Макто! – відімкнув Лисиця, пропускаючи донкора. – Але тут явно не Пандора. Хоча її скриньку[125] недавно відчинити й намагалися.

– Я вже в курсі, – сказав, переступаючи поріг, «фантастичний птах». Тримав він не в крилах, а у звичайних руках невеликий портфель та фірмовий пакет «Білла». І останній зовсім не порожній.

– Я, мабуть, тільки чхнути зберуся, а ти вже про це знатимеш, – закивав професор. – Боюся тебе.

– А ми ось зараз поснідаємо, то страх трохи зникне, – потрусив «Біллою» Марченко. – Непоганий метод лікування. Перевіряв.

– Стратег, – зауважив Богдан. – Народний цілитель.

– Інакше ж не можна, – підтвердив Ігор, а потім радісно продовжив: – А я собі думаю, що після такої ночі ти ще хропака даєш. А прокинешся – у животі удав і оживе. Підпиратиме, щоб кинули на зуба. А тут і я з «марципанами».

– Тебе треба вже заносити до Червоної книги.

– А зникати я ще не збираюся.

– І слава Богу. Що б я робив без тебе. І не тільки я.

– Поснідаємо – тебе точно попустить. І патетика вся зникне разом з бутербродиками. Прибирай зі столу. Бенкетнемо трохи.

– Зараз.

Лисиця з радістю заховав блокнот, ручку й олівець до сумки. Ноут звично кинув на ліжко.

– Чудово! – оцінив Марченко й почав діставати з пакета. «Марципанами» сьогодні стали нарізки твердого сиру й копченої ковбаси, стограмова пачка масла, батон, дві пляшки кефіру й печиво в шоколаді.

– Було б що відзначати, можна ще й пляшку в центрі поставити, – сказав, ковтаючи слину, професор.

– Відповідь номер один, – підняв указівного пальця донкор, – відзначаємо твій новий день народження. Ти знаєш, хто такі Дрон і Колос?

– Ну-у-у-у, зекани доконані, – нарядився знавцем Богдан. Повторив почуте від лейтенаната-сам-собі-психолога.

– Хе! – невисоко оцінив скупі знання приятеля Ігор, а потім серйозно додав: – Звичайні безжальні вбивці. На їхніх руках кров не однієї жертви.

– Ого! – проковтнув професор. Учорашня пригода з висоти сьогодні здавалася небилицею. Але до неї від страху після вчорашнього і зараз тяглася міцна пуповина.

– От тобі й «ого», – перекривив донкор. – Однією свічкою не відбудешся. Не менше трьох треба поставити. І достояти, поки не згорять.

– Це точно. – У Лисиці на душі ніби торнадо загуляв.

– Відповідь номер два, – зробив логічний наголос на останньому слові Ігор, – я, як завжди, за кермом. Отже, пляшка тобі не світить. Та й не дам я тобі в алкоголізм сповзати. Хоч стресик учорашній треба б і зняти. Подумаємо… Гм… Є тут один підпільний цех «мадам Мімі». Дівчатка там…

– Уже бував?

– Чував. Але від людей правильних.

– Так… у мене ж ситуація…

– Як скажеш… Там же невідомо, коли перепаде. – Кажучи це, Марченко ризикував. Легко можна «відгребти» від засліпленого Ромео. – А тут…

– Забули! – почав шукати поглядом, куди б утекти, Богдан.

– Гаразд, – легко здався Ігор. – Ходімо руки помиємо. Бо я теж іще не «розговлявся».

Гігієну навели швидко. Тепер надійшла черга кулінарії.

Коли на столі виросла гора з бутерів, а розпаковані кефір і печиво приготувалися до «старту», Лисиця взявся за ноутбук.

– Можна кіно якесь запустити. Поки їстимемо. Щоб про кримінал не говорити. Нехай харч «туди», – показав на шлунок, – без негативу відправиться.

– Чудова ідея.

Лисиця знайшов Бенні Хілла. Марченко погодився: «Нехай буде». Кнопка «play» – і пішло. Де просто весело, а часто й дуже смішно. Кілька історій від шикарного коміка зробили трапезу ще смачнішою. І на столі лишилися тільки упаковки та дві порожні пляшки. Результативно!

Коли обидва шоу закінчилися, непотріб закинули до «Білли». З неї починалося, нею й закінчується.

– А тепер, може, розкажеш, як усе було? – уважно подивився на Лисицю донкор, знову сідаючи на стілець.

– Детально чи кількома словами?

– Ясно, що детально.

– О’кей, слухай. – І професор повільно почав: – Жив-був…

– …Пес? – випередив Богдана Ігор.

– Пес-детектив, який, понюхавши рукавичку зниклої жінки, виведе до місця, де її утримують.

– Ти про Амалію Ковшову?

– Якби ж то… Так ти слухати будеш?

– Кажи, – кивнув донкор.

І Лисиця розповів, не минувши жодної дрібниці. Ігор більше не перебивав. Він ніби опинився в нірвані[126], слухаючи про шматочок Богданової сансари[127].

– Вони побачили, що ми вийшли на Приймака, – видав, дослухавши, Марченко. – І вирішили терміново