Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Знав, що у вас є запаси! — ​Вістович плеснув у долоні. 

— Я збирався випити її з вами на прощання перед остаточним звільненням, — ​сказав Самковський, — ​але радий пригостити вас на знак подяки. 

— Сердешний хлопче, а міг би знайти собі гарну роботу з притомним шефом! — ​мовив комісар, дістаючи дві чарки. 

Ад’юнкт наповнив кожну з них рівно на третину. Більше вони дозволити собі не могли. 

— Якщо все буде гаразд, то вранці доп’ємо з кавою, — ​промовив комісар. 

— А як ні, то колеги доп’ють за нас. 

— Еге ж, ці сучі діти тільки зрадіють! 

Комісар і його підлеглий засміялись і випили кожен свою порцію. Настінний годинник пробив десяту вечора. 

За двадцять хвилин до півночі два поліційних фургони зупинилися біля станції Підзамче. З одного вийшло четверо поліціянтів, озброєних карабінами, з іншого — ​їхній капрал у супроводі Вістовича і Самковського. Звісно, зібрати «десяток поліціянтів», як просив Редль, було неможливо, проте на кожного з цих п’ятьох комісар міг покластися, як на самого себе. 

Вістович дістав з кишені складений учетверо план станції. Розгорнув його й передав капралу. 

— Отже, пане Муравський, — ​звернувся він до нього, — ​ваше завдання — контролювати склад з усіх сторін. Займіть зручні позиції на відстані не ближче, ніж сто метрів. Зближатись до будівлі почніть тоді, коли під’їде локомотив із вантажним вагоном. Далі стежте за ситуацією. Кого слід брати на приціл, я вам описав. 

— Все, як домовилися, комісаре, — ​бадьоро відповів капрал. 

— Дякую, що погодились, — ​додав Вістович. 

— Пусте, — ​відмахнувся той, — ​наші нічні зміни зазвичай нудні й довгі. А так хоч трохи розважимось. І зігріємось, бо зимно. 

— То до роботи, панове, — ​звернувся комісар вже до всіх, і поліціянти швидко покидали додолу цигарки та позатоптували їх підошвами. За мить вони розділилися і, познімавши з плечей зброю, зникли в темряві. 

— Що ж, Самковський, а ми з вами ходімо просто в пащеку монстра, — ​сказав він підлеглому. 

І чоловіки неквапно рушили в бік велетенських воріт, до яких у темряві тягнулася хвиляста колія. 

Простір всередині був яскраво освітлений чотирма прожекторами, що стояли в кожному кутку. Посеред складу височіла громіздка постать Фішера й ще чотирьох чоловіків. Одного з них Вістович впізнав одразу — ​це був росіянин Бобровський, з яким вони познайомились у поїзді. Окремо від усіх трималися дві жінки: Клавдія Шраґмюллер і Маґда. 

— Пане Вістовичу! — ​з удаваною радістю гукнув йому назустріч Фішер. — ​Вам не спиться цієї чудесної весняної ночі? 

— Як можна спати, якщо по твоєму місті бозна-хто вештається, — ​відповів комісар. 

— Бачите, мої пані й панове! Я ж казав, що львів’яни гостинні, — ​сказав майор, звертаючись до колег. 

Ті дружно засміялися. Всі, окрім Маґди. Вістович намагався не зустрічатися з нею поглядом, але все ж не стримався й на секунду жадібно вдивився у її бліде обличчя, трохи відтінене капелюшком. 

Звісно, Редль правий. Розшифрувавши йому ту записку, вона слово в слово переказала все Фішеру. Саме тому всі вони зараз тут і, безумовно, тримають у кишенях зброю, націлену на них із Самковським. Зрештою, передбачити саме такий поворот подій було неважко. 

Ворота з протилежного боку несподівано прочинились, і всередину зайшли ще три постаті. Коли світло впало на них, комісар впізнав Редля і Грумма. Третього, що був одягнений найелеґантніше й тримав у зубах сигару, він бачив уперше. Хоч і здогадувався, що це той самий Орлов, про якого йшлося у листі. Пруссаки відступили вбік, аби не опинитися до прибулих спиною. 

— Ну от, тепер усі зібралися, — ​іронічно сказав полковник. — ​Бачите, пане Орлов. А ви хвилювалися щодо цього. 

— Орлов? — ​хмикнув Фішер. — ​То ви, полковнику, тепер на боці охранки? 

— Пан Редль на боці справедливості, — ​різко відповів граф. 

— Точніше, на боці того, хто більше платить, — ​відповів майор. 

— Це з’ясує австрійський Генштаб. Я неодмінно їм відрапортую. 

— Хто писатиме рапорти — ​ще невідомо, — ​зауважив Редль. 

— Ваша правда, живими звідси вийдуть не всі, — ​погодився Фішер і, глянувши на поліціянтів, запитав: 

— А на чиєму боці ви, пане комісаре? 

— На боці міста. Згідно моїх посадових інструкцій. 

— Лемберг належить Австрії, — ​зауважив Редль. 

— Лемберг належить мені, полковнику. А я належу місту. 

У ту ж мить колія, що перетинала склад, застугоніла, й із того самого боку, звідки прийшли Редль, Орлов і Грумм, почулося наближення локомотива. За кілька хвилин велетенський паротяг з написом «Wiener Neustädter Lokomotivfabrik», що означав виробника, заїхав досередини, втягнувши за собою один-єдиний вантажний вагон. З паротяга визирнув переляканий машиніст, але побачивши, як усі присутні, мов за сигналом, вихопили зброю, знову сховався в кабіні. 

— Вантаж належить російському підданому, Якову Бобровському! — ​вигукнув Орлов, цілячись у Фішера з нагана. — ​А отже, належить Російській імперії. 

— І яким чином ви збираєтесь вивезти його звідси? — ​поцікавився той. 

— Ми не так далеко від кордону, майоре. Години за дві цей паротяг домчить до Бродів. А всі супровідні документи давно готові. 

— Ви мрійник, пане граф, якщо думаєте, що локомотив виїде з цього складу, — ​промовив Фішер. 

— Впевнений, що виїде. 

— Це ж чому? 

— Зараз побачите… Полковнику, — ​звернувся він до Редля, не відводячи погляду від супротивника, — ​дайте команду солдатам. 

— Abteilung! Zielen![95] — ​вигукнув той. 

У ту ж мить над бортами вагона з’явилися люфи десятка гвинтівок і голови піхотинців у польових кепі. 

— Ну от, — ​вдоволено сказав Орлов. — ​І оскільки солдати тримають вас на прицілі, то стуліть пельку, Фішере, і здайтеся поліціянтам. А вантаж попрямує в Росію. 

— Мушу дещо уточнити, пане графе, — ​раптом сказав Редль. 

Орлов здивовано глянув на нього. 

— Що саме? — ​запитав він. 

— Солдати, якими я командую, ціляться зовсім не у Фішера і не в його людей. 

— А в кого, чорт забирай? 

— У вас і в пана Грумма. 

Орлов оторопів. Щоки його затряслися від злості, а над нижньою губою з’явилися зуби, мов у звіра. 

— Ах ти австрійська собако, — ​прошипів він, — ​подвійний зраднику! Думаєш, так врятуєш свою шкуру? Всі дані про співпрацю з нами завтра ж будуть оприлюднені! 

Наган в його руках раптом вистрілив, і Редль звалився на долівку. Услід за ним стріляти почав Грумм, цілячись у Фішера. Втім, той вчасно повалився на землю, й куля його не зачепила. Продовжуючи відстрілюватись, Орлов і Грумм кинулися до воріт. Кілька разів натиснула на спуст Клавдія, проте світло прожектора било їй просто в очі, тому жінка також не влучила. Що ж до піхотинців, то, не отримавши жодної команди, вони й далі продовжували нерухомо за всім спостерігати. 

— Чорт забирай, Вістовичу! Затримайте цих падлюк! — ​лежачи на підлозі, заволав Фішер. 

Втім, і комісар, і Самковський зберігали спокій. 

— Не переймайтеся, майоре. Далеко вони не втечуть, —