Вона співала ці слова ніжним, тендітним голосом. Так бувало завжди, коли вона співала: її голос виявлявся набагато слабшим і вразливішим, ніж вона сама. Часом вона питала себе, яка ж вона насправді і чи не може бути так, що саме той інший голос, упевненіший і сильніший, за яким вона ховається в повсякденному житті, не є справжнім її голосом.
– Дякую, – сказав він, коли вона закінчила. – Це було напрочуд гарно.
Вона не дивувалась, чому їй ніяково. Вона дивувалась, чому їй лише трішечки ніяково.
– Зараз нам таки час повертатися, – усміхнулась вона, віддаючи йому мобільний.
Марта не могла не знати, що спроба зняти старий іржавий капот заподіє купу клопотів, але вона хотіла відчувати повів свіжого повітря на зворотному шляху. Їм знадобилось понад чверть години напруженої роботи і поєднання практичного мислення з грубою фізичною силою для того, щоб, урешті-решт, опустити його. І вона також знала, що тепер нізащо не встановить його на місце без запасних частин і допомоги Андерса. Коли вона сіла в машину, Стіґ показав їй свій телефон. Він знайшов Берлін за GPS.
– Твій батько правду казав, – ствердив він. – Від Маленького Берліна до Берліна Великого – тисяча тридцять кілометрів. Розрахунковий час у дорозі – дванадцять годин і п’ятнадцять хвилин.
Вона сіла за кермо. Вона їхала так швидко, наче вони кудись запізнювались. Або від когось намагались утекти. Вона подивилася в дзеркало. Нагромадження білих хмар над фіордом нагадало їй наречену. Наречена марширувала рішуче й нестримно просто на них, тягнучи за собою дощову фату.
Перші важкі краплі впали на них, коли вони були в щільному транспортному потоці на Міській кільцевій № 3, і вона одразу зрозуміла, що поразка неминуча.
– Повертай отут, – скомандував Стіґ, показуючи, де з’їжджати з кільцевої.
Вона зробила, як він сказав, і вони опинились у тихому житловому районі.
– Тут праворуч, – сказав Стіґ.
Краплі посипали густіше.
– Де ми?
– В Берґу. Бачиш отам жовтий будинок?
– Так.
– Я знаю власників. Їх зараз немає. Зупини перед гаражем, і я відчиню його.
Через п’ять хвилин вони сиділи в машині, що тепер стояла поміж іржавих інструментів, зношених шин та вкритих павутинням садових меблів, і дивились на дощ, який періщив собі за відчиненими дверима гаража.
– Не схоже, щоб він намірявся ущухнути найближчим часом, – зазначила Марта. – А капот, я думаю, можна скинути з рахунків.
– Я згоден, – сказав Стіґ. – Як щодо чашки кави?
– Де?
– На кухні. Я знаю, де ключ.
– Але ж…
– Це моя домівка.
Вона подивилась на нього. Вона вела машину недостатньо швидко. Вона не встигла. В будь-якому разі, запізно щось міняти.
– Гаразд, – сказала вона.
Розділ 22
Симон поправив марлеву маску і почав огляд тіла. Вигляд трупа щось йому нагадував.
– Мерія володіє цим промкомплексом, – сказала Карі, – і за безцінь здає будівлю в оренду під репетиційні зали для молодих груп: нехай вони радше співають про те, які вони гангстери, ніж вийдуть на вулиці і стануть справжніми гангстерами.
Симон згадав, на що схоже тіло. На те, як персонаж Джека Ніколсона замерз у The Shining [27]. Він ходив на цей фільм сам. Це було вже після неї. І до Ельзе. Подібність картини обумовлював сніг. Враження таке, що загиблого замело снігом. Тонкий шар героїну вкривав тіло і більшу частину приміщення. Навколо рота, носа й очей мерця порошок вступив у контакт з вологою і взявся грудками.
– Музиканти, що репетирують далі коридором, знайшли його, коли розходилися по домівках, – вела далі Карі.
Тіло виявили вчора ввечері, але Симона поінформували тільки сьогодні, коли він прийшов на роботу рано-вранці, що в загальному підсумку знайдені вбитими три особи. І що справою займається КРИПОС.
Іншими словами, начальник поліції попросив КРИПОС про допомогу в справі, – а це те саме, що передати їм справу, навіть не спитавши попередньо згоди у власного відділу розслідування вбивств. Можливо, кінцевий результат виявився б тим самим, але все ж таки…
– Убитий має ім’я Калле Фаррісен, – повідомила Карі.
Вона читала вголос попередній рапорт. Симон спеціально телефонував начальнику дільниці, щоб отримати цей рапорт. І просив безпосереднього доступу до місця злочину. Зрештою, офіційно відділ іще не було усунено від розслідування.
– Симоне, – сказав начальник, – ти, звісно, оглянь там усе як слід, але не дуже захоплюйся. І ти, і я вже старуваті, щоб змагатися з молодими, хто далі дзюркне.
– Якщо ти сам застарий, за всіх не розписуйся, – відказав Симон.
– Симоне, ти мене чув.
Симон вряди-годи замислювався про це. Втім, не було жодних сумнівів щодо того, хто з них має більший потенціал. Де ж розійшлись їхні шляхи? Коли насправді вирішилось, хто з них яке посяде крісло? Хто сидітиме в кріслі з високою спинкою в офісі начальника, а хто – з обрізаними крилами – примоститься на пошарпаному стільці у відділі вбивств? І що кращий з них закінчить свій шлях завчасно, у кріслі в своєму кабінеті, з кулею з власного пістолета в голові.
– «Гітарні струни, зав’язані навколо голови жертви, нижня “мі” та “соль”, виробництва “Ernie Ball”. Кабель-подовжувач на два роз’єми виробництва “Fender”, – читала Карі.
– А вентилятор і радіатор чийого виробництва?
– Що?
– Пусте. Читай далі.
– «Вентилятор був увімкнений. За попереднім висновком судово-медичного експерта, Калле Фаррісен задихнувся».
Симон оглянув вузол, яким було зав’язано кабель.
– Схоже, що Калле змусили вдихати наркотик, спрямувавши струмінь порошку йому в обличчя. Ти згодна?
– Згодна, – відповіла Карі. – Він спромігся затримати дихання на короткий час, але зрештою змушений був здатися. Гітарні струни не дозволяли йому відвертати обличчя. Але він намагався це зробити, тому в нього є травми від тоншої гітарної струни. Героїн потрапляє йому в ніс, шлунок і легені, всмоктується в кров. Він починає відчувати дію наркотиків і вже не затримує дихання. Але дихає дедалі слабше, адже героїн пригнічує функцію зовнішнього дихання. І нарешті він взагалі припиняє дихати.
– Класичний випадок смерті від передозування, – сказав Симон. – Саме те, що відбувалося з деякими його клієнтами.
Він показав на кабель.
– А той, хто зав’язував цей вузол, – шульга.
– Ми не можемо повсякчас отак зустрічатись!
Вони обернулись. У дверях стояв усміхнений Осмунд Бйорнстад, а за ним – ще двоє людей з ношами.
– Ми хочемо забрати тіло, якщо, звісно, ви з ним закінчили…
– Ми побачили все, що хотіли, – сказав Симон, підводячись з зусиллям. – Якщо не заперечуєте, ми б
