– Навіть для…
– Так, навіть для наркомана, – засміялась вона. – Більшого кайфу немає, повір мені.
– Тоді, сподіваюсь, ти коли-небудь покажеш мені.
– Охоче, – сказала вона. – Хоч би й зараз. Як ти на це дивишся?
Вона побачила легке здивування в його погляді. Вона бовкнула не обдумавши, спонтанно. Вона знала, що всі навколо дивляться на них. То й що? Вона, траплялось, годинами сиділа з іншими мешканцями Центру, обговорюючи їхні особисті проблеми, і ніхто нічого такого не думав, – навпаки, це частина її роботи. А сьогодні її вихідний, і вона могла згаяти його так, як їй заманеться.
– Чудово, – відповів Стіґ.
– У мене є лише три-чотири години, – сказала Марта, усвідомлюючи, що в її голосі мають вчуватись нотки тривоги.
Може, в глибині душі вона вже передумала?
– Скільки є, – сказав він. – На урок водіння. Має бути цікаво.
– Я знаю підходяще місце. Ходімо.
Коли вони виходили, Марта відчула, що всі на них дивляться.
Стіґ настільки зосередився на водінні, що Марта не могла втриматись від сміху. Міцно вчепившись у кермо і нахилившись уперед, він робив нестерпно повільні великі кола навкруг автостоянки в Окерні, де у вихідні не було ні душі.
– Добре, – похвалила вона. – Тепер спробуй їздити вісімкою.
Він зробив, як вона сказала, і трохи додав газу, але щойно обороти збільшились, інстинктивно зняв ногу з педалі газу.
– Вчора приходили з поліції, – сказала Марта. – Хотіли дізнатись, чи ми роздавали останнім часом кросівки. Їх це цікавить у зв’язку з убивством Іверсен, якщо ти в курсі.
– Так, я про це читав, – підтвердив він.
Марта подивилася на нього. Їй подобалося, що він читає. Більшість їхньої публіки ніколи нічого не читали, не стежили за новинами, не знали, хто в країні прем’єр-міністр, або що означає 9/11 [25]. Натомість вони могли сказати з точністю до крони, почому де амфетаміни, де яка чистота героїну і який відсоток активних інгредієнтів у будь-якому новому фармацевтичному продукті.
– До речі, про Іверсенів… Хіба не так звали чоловіка, що мав тобі допомогти з влаштуванням на роботу?
– Так. Я до нього звертався, але він нині нічого не може запропонувати.
– Ох, прикро.
– Так, але я не опускатиму руки, у мене є інші імена у списку.
– Чудово! Ти маєш цілий список?
– Так, маю.
– Повчимось перемикати передачі?
За дві години по тому вони мчали по Моссевейєн. Марта була за кермом. З одного боку від шляху виблискували на сонці води Осло-фіорду. Стіґ виявився здібним учнем. Спершу не все ладналося з перемиканням передач і зчепленням, але щойно вони розв’язали цю проблему, він неначе запрограмував свій мозок на ефективні дії, безпомилково повторив їх і засвоїв на рівні автоматизму. Після трьох спроб він навчився рушати під гору без застосування ручного гальма. А щойно зрозумівши геометрію паралельного паркування, він уже виконував цей маневр зі спритністю, що викликала у неї мало не ревнощі.
– Що це?
– Depeche Mode, – сказав він. – Тобі подобається?
Вона послухала композицію, в якій подвійний вокал поєднувався з механічним ритмом.
– Так, – сказала вона, посилюючи гучність програвача компакт-дисків. – Це звучить дуже… по-англійськи.
– Це правда. А що ще ти про них сказала б?
– Гм. Радісна дистопія. Таке враження, що вони не сприймають свою власну депресію по-справжньому серйозно, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
Він розсміявся.
– Я розумію, що ти маєш на увазі.
За кілька хвилин вона повернула з автомагістралі у бік Несодтангена [26]. Шосе тут звужувалось, шляховий рух був не такий щільний. Вона притиснула машину до узбіччя і зупинилась.
– Ти готовий до реального випробування?
Він кивнув.
– Так, я готовий до реального випробування.
Пристрасть, з якою він відповів, навела її на думку, що він говорить про щось більше, ніж просто керування автомобілем. Вони вийшли з машини і помінялись місцями. Вона дивилася, як він нахилився до керма і спрямував перед собою зосереджений погляд. Він натиснув педаль зчеплення й увімкнув передачу. Поволі, обережно й нерішуче натиснув на акселератор.
– Дзеркало, – нагадала вона, сама перевіряючи задній огляд.
– Позаду вільно, – сказав він.
– Поворотник.
Він клацнув вимикачем повороту, пробурмотів «увімкнув» і обережно відпустив педаль зчеплення.
Вони повільно виїхали на шлях. На трохи більших, ніж треба, обертах.
– Ручне гальмо, – сказала вона і вхопила важіль між ними, щоб зняти з «ручника».
Вона наштовхнулась на його руку, що потяглась до того ж важеля. Він здригнувся і відсмикнув руку, наче від вогню.
– Дякую, – промовив він.
Хвилин десять вони їхали в цілковитій тиші. Вони дозволяли обганяти себе тим водіям, що поспішали. Та ось їх наздогнала величезна фура. Марта затамувала подих. Вона знала, що на вузькій дорозі вона сама – навіть знаючи, що на шляху достатньо місця, щоб розминутись, – автоматично натиснула б на гальма і притислась до узбіччя. Але Стіґа велетень не збентежив. І найдивовижніше, що вона легко довірилась йому. Чоловічому мозку притаманне вроджене розуміння трьох вимірів. Вона бачила, як спокійно лежать його руки на кермі. І дійшла висновку, що йому бракує тієї риси, яка у неї самої виражена надмірно: схильності сумніватись у власних судженнях. Дивлячись на тонкі, чітко окреслені вени на тильному боці його долонь, вона бачила, як розмірено помпує кров його серце. Кров для кінчиків його пальців. Вона бачила, як його руки швидко повернули кермо праворуч – але не надміру, – коли вібрація фури передалась на їхню машину.
– Ого! – засміявся він і схвильовано подивився на Марту. – Ти відчула?
– Так, – сказала вона. – Я відчула.
Вона казала йому, як їхати, спрямовуючи, аж доки вони досягли найдальшого виступу Несодена, де, проїхавши засипаною гравієм доріжкою, припаркували машину за шерегою малоповерхових будинків з маленькими вікнами на задньому фасаді і великими вікнами, що відкривались на море.
– Відремонтовані котеджі 1950-х, – пояснила Марта, коли вони спускались повз них на берег стежкою через високу траву. – Я виросла в одному з них. А тут був наш таємний солярій…
Вони вийшли на скелястий мис. Під ними розкинулось море, і вони почули радісний дитячий вереск, що перемежовувався сплесками води. Віддалік простяглась набережна з поромною переправою на північ, в Осло. В ясний день могло видатись, ніби місто заледве в кількох сотнях метрів звідси. Реальна відстань становила п’ять кілометрів, але більшість людей, які працювали у столиці, віддавали перевагу поїздкам на поромі, замість долати сорок п’ять кілометрів на машині, об’їжджаючи фіорд.
Вона сіла і вдихнула солоне повітря.
– Мої батьки та їхні друзі називали Несоден «Маленьким Берліном», – сказала Марта, – через те що тут оселилась ціла колонія художників. Тут, у літньому
