– Авжеж, прошу, – сказав слідчий КРИПОСу з легкою усмішкою, галантно звільняючи їм шлях.
Симон глянув на Карі, показуючи їй своє здивування. Вона у відповідь підняла брови, так само здивована тим, що їхній конкурент змінив платівку.
– Свідки? – запитав Симон у ліфті і подивився на бите скло.
– Немає, – відповів Бйорнстад. – Але гітарист групи, яка знайшла тіло, говорить, що на початку того ж таки вечора сюди навідувався якийсь хлопець. Казав, буцімто він грає в групі «Відчайдушна Молодь», та коли ми перевірили, виявилося, що група давно розпалась.
– Який він був на вигляд?
– Свідок каже, хлопець був у фуфайці з каптуром, накинутим на голову. Сьогодні чимало молодих людей так ходять.
– Отже, він молодий?
– На думку свідка – так. Десь між двадцятьма і двадцятьма п’ятьма.
– А якого кольору була його фуфайка?
Бйорнстад розгорнув свій ноутбук.
– Сірого, як видається.
Двері ліфта відчинились, і вони вийшли, обережно переступаючи через стрічки і прапорці, встановлені криміналістами. На цьому поверсі вони побачили чотирьох людей: двох живих і двох мертвих. Симон кивнув одному з живих. У того була кущиста руда борода, і він стояв рачки над трупом, тримаючи в руці ліхтарик у формі авторучки. Убитий мав велику рану під оком. Голову його оточував темно-червоний ореол крові на підлозі. У верхній його частині з бризок крові сформувався слід, наче сльози накапали. Симон колись намагався пояснити Ельзе, яким красивим може видатись місце злочину. Лише раз він спробував це пояснити і більше ніколи не намагався.
Інша і набагато огрядніша жертва лежала на порозі, верхньою частиною торса всередині кімнати.
Симон автоматично пройшовся поглядом по стінах і помітив кульовий отвір у стіні. Він зауважив також люк у дверях і дзеркало вгорі під стелею. Потім він відступив назад у ліфт, підніс праву руку і прицілився. Передумав і підняв натомість ліву руку. Тепер він змушений був зробити один крок праворуч, щоб кут прицілювання відповідав траєкторії польоту кулі: у голову жертви і – якщо череп не відхилив напрям польоту кулі – у місце, де куля зробила вибоїну в стіні. Він заплющив очі. Нещодавно він стояв у такій самій позиції. На ґанку будинку Іверсенів. Цілився правою рукою. Там він теж був змушений коригувати свою позицію, обираючи потрібний кут прицілювання. Він тоді трохи зійшов з вистеленої плитняком стежки, ступивши однією ногою на м’який ґрунт. Такий самий м’який ґрунт, що був навколо кущів. Але на ґрунті поруч з кам’яними плитами не залишилось такого відбитка підошви, як коло кущів.
– Бажаєте організовану екскурсію всередину, пані та панове?
Бйорнстад широко відчинив двері і притримав їх, щоб Карі і Симон змогли увійти, переступивши через тіло.
– Мерія віддавала цю кімнату в оренду винаймачеві, що заявляв себе як агентство з бронювання і влаштування концертів.
Симон зазирнув усередину порожнього сейфа.
– Як гадаєте, що тут сталося?
– Бандитська розбірка, – сказав Бйорнстад. – Вони атакували цю фабрику наркотиків за мить до завершення робочого дня. Першу жертву застрелили, коли чоловік лежав на підлозі – ми витягли кулю з мостин. Другу жертву застрелили, коли той другий лежав на порозі – там теж у підлозі застрягла куля. Третього змусили відімкнути сейф. Вони взяли гроші й наркотики, а потім убили його поверхом нижче, щоб дати зрозуміти конкурентам, хто в домі хазяїн.
– Розумію, – сказав Симон. – А гільзи?
Бйорнстад коротко засміявся.
– Я теж розумію. Шерлок Холмс відчуває зв’язок з убивством Іверсен.
– А стріляні гільзи?
Осмунд Бйорнстад перевів погляд із Симона на Карі й знов на Симона. Потім – з посмішкою самовдоволеного ілюзіоніста – витяг з кишені піджака поліетиленовий пакет.
Він потеліпав пакетом у Симона перед носом. У пакеті брязкали дві порожні гільзи.
– Вибачай, що ламаю твою версію, татусю, – сказав він. – Крім того, великі кульові отвори в тілах жертв свідчать про набагато більший калібр, ніж той, з яким ми мали справу у випадку Айнете Іверсен. І на цьому ми завершуємо нашу екскурсію. Я сподіваюсь, вам усе сподобалось.
– Перш ніж ми підемо, у мене три питання.
– Я слухаю, старший інспекторе Хефасе.
– Де ви знайшли стріляні гільзи?
– Поруч з тілами.
– А де була зброя потерпілих?
– У них не було жодної. Останнє запитання?
– Це вас начальник поліції просив бути привітним і провести нам екскурсію?
Осмунд Бйорнстад розсміявся.
– Можливо, через мого шефа в КРИПОСі. Адже ми завжди виконуємо те, що нам наказують наші боси. Правильно кажу?
– Так, – сказав Симон. – Якщо хочемо просування в кар’єрі, саме так ми робимо. Спасибі за екскурсію.
Бйорнстад залишився в кімнаті, а Карі вийшла за Симоном. Вона зупинилась позаду нього, коли Симон замість того, щоб іти до ліфта, попросив у рудобородого криміналіста ліхтарик і підійшов до кульового отвору в стіні. Спрямував у нього промінчик ліхтарика.
– Нільсе, ви що, кулю вже витягли?
– Це напевне старий отвір – ми в ньому кулі не знайшли, – сказав Нільс, з лупою в руках оглядаючи підлогу навколо тіла.
Симон присів, змочив слиною кінчики пальців і притиснув їх до підлоги під кульовим отвором. Він підніс руку і показав пальці Карі. Вона побачила на кінчиках його пальців крихітні частинки тиньку.
– Дякуємо за ліхтарик, – сказав Симон.
Нільс подивився на нього, коротко кивнув і взяв свій ліхтарик.
– Що це мало означати? – запитала Карі, коли двері ліфта зачинились перед ними.
– Мені потрібен час, щоб подумати, тоді я тобі скажу, – сказав Симон.
Карі була роздратована. Не тому, що вона підозрювала свого боса у нещирості, а тому, що не встигала за ходом його міркувань. Вона не звикла у будь-чому відставати від інших. Двері відчинились, і Карі вийшла. Вона обернулася і запитально подивилась на Симона, який залишився стояти в ліфті.
– Можеш позичити мені свою гральну кульку? – запитав він.
Вона зітхнула і засунула руку в кишеню. Симон поклав невеличку жовту кам’яну кульку на підлогу посередині ліфта. Кулька покотилася – спершу повільно, а тоді дедалі швидше – в передню частину ліфта і там провалилась у щілину між внутрішніми і зовнішніми розсувними дверима.
– От халепа, – сказав Симон. – Ходімо в підвал, пошукаймо.
– Невелика втрата, – відгукнулась Карі. – У мене вдома іще кілька є.
– Я не кульку мав на увазі.
Карі знову не встигала за ним, відстаючи десь на два кроки. Щонайменше на два. Їй дещо спало на думку. Що вона могла піти на іншу роботу. Вона могла б уже тепер займатись тією роботою. За ліпшу зарплатню, маючи більше незалежності. І жодних ексцентричних босів, жодних мертвяків. Та нехай. На все свій час. А наразі треба набратись
