Стіґ підняв брову.
– Так мені переповіла цю історію Ґрете, менеджер Центру Іла, – пояснила Марта. – У будь-якому разі, за легендою, дитина не припиняла плакати, але щоразу, коли жінки з інших кімнат обурювались і казали матері, щоб утихомирила свою дитину, вона відповідала, що дитина плаче за ними обома і плакатиме завжди.
Марта зупинилася. З цього місця починалась її улюблена частина історії.
– Ходили чутки, що жінка й сама не знала, на кого насправді працював батько її дитини, але, щоб помститись йому за те, що зрікся дитини, вона донесла на нього німцям як на члена Опору, а людям з Опору сказала, що він німецький шпигун.
Марта затремтіла від раптового пориву холодного вітру, сіла, обійнявши свої коліна.
– Одного ранку жінка не прийшла на сніданок. Її знайшли на горищі. Вона повісилась на бантині під дахом. Досі можна побачити світлу смугу на поперечині між кроквами, де вона нібито прив’язала мотузку.
– І тепер її дух відвідує горище?
– Я не знаю. Можу тільки підтвердити, що там важко перебувати тривалий час. Я не вірю в привидів, але, скидається, ніхто не в змозі затриматись у тій мансарді. Там виникає враження, що ти фізично відчуваєш зло. У людей починається головний біль, їх начебто якась сила виганяє з горища. Причому нерідко це нові співробітники Центру або підрядчики, найняті для виконання технічних робіт, – тобто люди, яким невідома легенда… Ні, там немає азбестової ізоляції чи якихось інших шкідливих матеріалів.
Марта пильно подивилась на Стіґа, але на його обличчі не відобразилось навіть тіні посмішки чи скептичного виразу, на що вона якоюсь мірою могла очікувати. Він просто слухав.
– Але це ще не все, – вела вона далі. – Дитина…
– Так, – сказав він.
– Ти вже здогадався?
– Дитина зникла.
Вона подивилась на нього з подивом.
– Звідки ти знаєш?
Він знизав плечима.
– Ти запропонувала мені вгадати.
– Деякі люди думають, що мати віддала малюка людям з Опору тієї самої ночі, коли вона повісилась. Інші кажуть, що вона вбила його і поховала в саду за будинком, так щоб ніхто не зміг їх розлучити. Так чи інакше… – Марта глибоко вдихнула, – дитину так ніколи й не знайшли. І, дивна річ, час від часу ми чуємо в своїх раціях якесь скімління, але не можемо визначити, звідки воно походить. Але ми думаємо, це…
З його вигляду вона зрозуміла, що він здогадався.
– …дитячий плач, – закінчила вона.
– Дитячий плач… – повторив він.
– Багато хто з наших – особливо нові співробітники – лякаються, коли чують, але Ґрете їм каже, що рації іноді приймають сигнали від телекамер стеження за немовлятами на прилеглій до Центру території.
– Але ти так не думаєш?
Марта вагалась.
– Цілком логічне пояснення.
– Але…
Черговий порив вітру. Із заходу сунули темні хмари. Марта пошкодувала, що не прихопила плащ.
– Я працюю в Центрі Іла вже сім років. І коли ти сказав, що голоси у людей не змінюються…
– Ну?
– Я ладна заприсягтися, що то одна й та сама дитина плаче.
Стіґ кивнув. Він нічого не сказав, не намагався дати своє пояснення чи якось коментувати її слова. Він тільки кивнув. І їй це сподобалось.
– Знаєш, що означають ці хмари? – запитала вона, нарешті, підводячись.
– Що буде дощ і нам час повертатись додому?
– Ні, – сказала вона. – Що нам слід купатись просто зараз; інакше не матимемо часу, щоб просохнути на сонці.
– Compassion fatigue, – сказала Марта.
Вона лежала горілиць і дивилась у небо; у роті досі відчувався присмак солоної води, а крізь мокру білизну вона відчувала тепло нагрітого сонцем каміння.
– Це означає, що я втратила здатність співпереживати. У секторі охорони здоров’я Норвегії це настільки немислимий стан, що ми навіть не маємо відповідного терміна норвезькою мовою.
Він нічого не відповів. І це було найліпше, адже вона насправді не до нього зверталась, а просто знайшла привід, щоб поміркувати вголос.
– Я припускаю, це спосіб захистити себе, відсторонитись, коли навантаження стає надмірним. Або ж я вичерпала своє джерело до останку: можливо, у мене більше не залишилось любові.
Вона обміркувала це припущення.
– Ні, це неправда. У мене її вдосталь… Не може бути…
Небом пливла хмара, що формою нагадала Марті Велику Британію. Але, досягнувши верхівки дерева у них над головами, хмара перетворилася на мамонта. Почасти Марта зараз почувалась, як на кушетці у свого психотерапевта. Вона була однією з тих, хто досі вкладає пацієнтів на кушетку.
– Андерс був найкмітливішим і найпоказнішим хлопцем у школі, – розповідала Марта хмарі. – Капітаном шкільної футбольної команди. Не питай, будь ласка, чи був він головою учнівської ради школи.
Вона зачекала.
– А він був?
– Так.
Вони обоє розсміялись.
– Ти була в нього закохана?
– Неймовірно. Я досі закохана в нього. Він славний хлопець. І його людська сутність не вичерпується тим, що він порядний і привабливий. Мені пощастило, що я маю Андерса. А як у тебе?
– У мене що?
– Скільки подружок ти мав?
– Жодної.
– Жодної?
Вона підвелась на ліктях.
– Такий вродливий хлопець, як ти? Зроду не повірю.
Стіґ скинув футболку. Його шкіра була такою блідою проти сонця, що сліпила очі. Марта з деяким подивом відзначила, що у нього немає на тілі свіжих слідів від уколів. Вона здогадалася, що вони в нього, мабуть, на стегнах або в паху.
– Ти правду кажеш? – запитала вона.
– Я цілував кількох дівчат… – сказав він, підсвідомо погладжуючи старі ін’єкційні рубці, – але цим обмежується мій любовний досвід.
Марта подивилася на ті рубці. Їй теж хотілося торкнути їх пальцями. Стерти їх з його шкіри.
– На першій співбесіді ти сказав, що зав’язуєш, – сказала вона. – Я не казатиму про це Ґрете. Певний час не казатиму. Але тобі відомо, що…
– …що Центр приймає тільки тих, хто регулярно вживає.
Вона кивнула.
– Як гадаєш, ти зможеш?
– Скласти на водійські права?
Вони обмінялися усмішками.
– Сьогодні я чистий, – сказав він. – Завтра буде інший день.
Хмари були ще далеченько, але вона вже чула віддалений гуркіт – застереження про те, що мало статися. І сонце, наче теж усвідомлюючи це, стало припікати дедалі відчутніше.
– Дай мені свій телефон, – попросила вона.
Марта натиснула клавішу запису. Потім вона заспівала пісню, що її батько зазвичай співав під гітару її матері. Зазвичай, коли наближалась до кінця їхня чергова літня вечірка. Він сідав зі своєю пошарпаною гітарою якраз там, де зараз сиділи вони, підігруючи собі дуже тихо, ледь чутно. То була пісня Леонарда Коена про те, як він
