– То й що?
Він з відсутнім виглядом подивився на кавник, з якого уже почала потроху збігати кава.
– Ми щовесни на великодні канікули відвідували мого діда в Леш’яског. Там був пагорб з лижним трампліном, де мій батько встановив рекорд. Моєму дідові належав там попередній рекорд. Мені було п’ятнадцять років, і я тренувався всю зиму, щоб установити новий рекорд. Але того року Великдень випав на пізню весну, дуже м’яку, до того ж, коли ми приїхали до діда, внизу пагорба, під трампліном, розташованим із сонячного боку, снігу майже не залишилось, а натомість стирчали гілки і камінці. Однак я повинен був стрибнути.
Він швидко глянув на Марту, і та кивнула заохочувально.
– Мій батько знав, як сильно я хотів зробити спробу, але він заборонив мені, бо це було аж надто небезпечно. На що я просто кивнув, а сам намовив хлопчика із сусідньої ферми бути свідком моєї спроби і зробити вимірювання. Він також допоміг мені нагорнути побільше снігу в місці, де я планував приземлитись, а тоді я помчав на верхівку пагорба, надів лижі, які мій батько успадкував від свого батька, і стартував. Пагорб був неймовірно слизький, але я гарно розігнався. Насправді навіть занадто гарно. Я здійнявся у повітря і полетів, я почувався, як сокіл, і мені байдуже було до решти всього, адже я досягнув, чого прагнув, – ніщо не могло вже зрівнятися з цим.
Марта бачила, як сяють його очі.
– Я приземлився метрів на чотири далі від місця, де ми нагортали сніг. Лижі врізались у сльоту, і гострий камінь розкроїв праву лижву, як банановий спліт.
– А з тобою самим що сталося?
– Я виконав гальмування «плугом». Проорав борозну в сльотавому снігу і ще далі, де й снігу не було.
Марта від хвилювання притисла руки до грудей.
– О Боже! Ти побився?
– Живого місця на мені не було. І мокрий до рубця. Але нічого не зламав. А якби й зламав що, то, либонь, не помітив би, бо моя єдина думка була: що батько скаже? Я зробив те, що він заборонив мені робити. І я зіпсував його лижі.
– То що ж він сказав?
– Він багато не говорив; він просто запитав, яке, на мою думку, належить мені покарання.
– А ти що на це?
– Я запропонував замкнути мене вдома на три дні. Але він сказав: оскільки це Великодні свята, двох днів достатньо. По смерті мого батька мати сказала мені, що, доки я сидів під домашнім арештом, він попросив фермерського хлопчика показати йому, де я приземлився, і змусив його кілька разів переповідати всю історію в подробицях. І щоразу сміявся до сліз. Але моя мати взяла з нього обіцянку нічого мені не казати, щоб не заохочувати до чергових витівок. А пошкоджену лижву він узяв додому нібито для того, щоб її склеїти. Але мама казала, що то насправді була його найцінніша пам’ятка.
– Можна мені ще раз поглянути на ту лижву?
Він налив кави для них обох, і вони спустилися з чашками у підвал. Вона сиділа на морозильній камері й дивилася на нього, а він показував їй лижву. Важка біла лижва виробництва фірми «Splitkein» з шістьма канавками на нижній поверхні. І Марта подумала про те, який дивний цей день. Яскраве сонце і злива. Сліпуча морська гладінь і темний холодний підвал. Незнайомець, якого – здавалось їй – вона знала все своє життя. Так далеко. Так близько. Так доречно. Так хибно…
– А ти правий був щодо стрибка? – запитала вона. – Справді ніщо вже не могло зрівнятися з ним?
Він задумливо схилив голову набік.
– Моя перша доза. Це було крутіше.
Вона торкнулась п’ятами морозильної камери. Можливо, холод ішов звідти. І її вразило, що морозильна камера працює: між ручкою і замковою шпариною світилась крихітна червона лампочка. Це видавалось дуже дивним, зважаючи, що будинок, за її припущенням, стояв покинутий упродовж тривалого часу.
– Що ж, принаймні ти встановив новий рекорд, – сказала вона.
Він посміхнувся і похитав головою.
– Не встановив?
– У разі падіння, Марто, стрибок не зараховується, – сказав він і відсьорбнув кави.
І Марта подумала, що, хоча вже не вперше чує своє ім’я з його вуст, вона відчуває це так, як ніби взагалі ніхто досі його не вимовляв.
– У такому разі, ти мав стрибати знову. Адже хлопчики оцінюють себе за взірцем батька, а дочки – матері.
– Ти так гадаєш?
– Усі сини вважають, що одного чудового дня вони перетворяться на свого батька. Тобі так не здається? Ось чому вони так розчаровуються, коли виявляються слабкості їхнього батька; вони бачать свої власні поразки, що чекають на них у майбутньому. Іноді цей шок виявляється таким нищівним, що вони здаються, перш ніж навіть щось почати.
– З тобою так було?
Марта стенула плечима.
– Моїй матері не слід було зберігати шлюб з моїм батьком. Але вона вирішила пристосовуватись. Я одного разу кинула їй докір просто в обличчя, коли ми сперечалися з приводу чогось, – навіть не пам’ятаю, що саме це було, – що вона мені не дозволяла зробити. Я крикнула, що несправедливо відмовляти мені в щасті лише тому, що вона відмовила в ньому собі. Ніколи в житті я не шкодувала гіркіше про вимовлені спересердя слова і ніколи не забуду її зраненого погляду, коли вона відповіла: «І лише тому, що не хочу втратити єдине щастя свого життя – тебе».
Стіґ кивнув і подивився у підвальне вікно під стелею.
– Іноді ми помиляємось, гадаючи, що знаємо правду про своїх батьків. Можливо, вони не були слабкими. Можливо, сталося щось таке, що спотворило правду. А раптом вони були сильні? Що, коли вони ладні були збезчестити своє ім’я, зректись права на світлу пам’ять по собі, взяти на себе чужу провину, щоб урятувати тих, кого вони любили? І якщо вони були аж такі сильні, можливо, ми теж сильні…
Дрож у його голосі була ледь помітною. Майже непомітною. Марта зачекала, доки він знову звернув свій погляд на неї, і лише тоді запитала:
– То що він зробив?
– Хто?
– Твій батько.
Вона побачила, як сіпнувся його борлак вгору і вниз. Побачила, як він закліпав очима. Стиснув губи. Вона бачила, що він хоче розкритись. Бачила, як наближається до стартової риски. Він ще міг уникнути стрибка, завалившись набік.
– Він написав передсмертного листа, перш ніж застрелитись, – сказав Стіґ, – щоб урятувати мою матір і мене.
У Марти паморочилося в голові від його розповіді. Вона ж начебто сама підштовхнула його до краю, але
