Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Куля влучила «гостеві № 2» у груди. Він схопився за рану. Випустив ножа. Той брязнув об кахлі. Після нього впав і хазяїн. Але не так дзвінко, як ніж. Різні вагові категорії. Та й матеріал, з якого зроблено.
Богдан підхопив сумку і, перестрибнувши по черзі через «перешкоди», опинився за дверима. Зачинив. Вискочив до кімнати. Почав діставати мобільний. Руки трусилися й не слухалися. Гнів на самого себе наростав. Чи, може, то переляк? Але тіло й справді стало некерованим. І телефон упав. Богдан злякався, що той «здохне». І підмогу викликати не буде чим. Про те, що можна вибігти в коридор, не додумався. Переляк паралізував мозок насамперед.
Підняв апарат. Той, слава Богу, «подавав ознаки життя». Професор зрадів. Сяк-так набрав Олену. Почав слухати зумер. Нудний механічний звук підказував, що з Лисицею поки говорити ніхто не хоче. Хотілося вірити, що це лише поки. А раптом…
– Алло, – сонним голосом відповіла дівчина, але відразу ж стурбовано запитала: – Що трапилося, Богдане?
– Скучив, – спробував пожартувати професор. Це для нього зараз непросто. – На мене напали.
– Хто? Де? – ураз запрацювали професійні інстинкти в Олени. Лисиці навіть здалося, що вона підвелася на ліжку.
– У готелі, – стримував тремтіння голосу Богдан. – У моєму номері.
– Ти цілий? – злякано поцікавилася капітанша.
– Ще не перевіряв, але начебто так.
– Слава Богу!
– Пришли сюди наряд. Хай розберуться з цими візитерами. А… І «швидку» теж. Підлатати декого треба.
– Ти мене обманюєш? – жахнулася Олена. Лисиця почув, що голосом дівчини керував острах. Записався в стильні топ-менеджери. – Скажи мені чесно. Тебе поранили? Щось серйозне?
– Та ні-і-і-і, – затягнув психотерапевтично професор. – У мене все «ґут». Це для «гостей».
– Слава Богу! – знову подякувала Всевишньому дівчина.
Лисиці стало приємно. Кожному мліє серце, коли про нього хвилюються. А коли ще й така красуня. Відчуваєш, що чоловіком бути шикарно. А шикарним – ще краще! Бо шанси – теж шикарні.
– Точно, – підтвердив Лисиця. – Тут без нього не обійшлося.
– Чудово, – трошки заспокоїлася пані капітан. – Зараз викличу. А ти замкнися… забарикадуйся… заховайся… Зроби щось, щоб усе було добре. І… бережи себе.
– Не хвилюйся. – Богдан говорив упевнено. Відчував, що все вже позаду. Ну, все «станом на сьогодні». – І скажи, хай наряд там пластиліни не мне. Я цих клієнтів обох вирубив, але не знаю, чи надовго.
– А ти герой…
– Угу. Двічі.
– Чому двічі?
– Напали ж двоє.
– Зрозуміло… Гаразд. Викликаю наряд. Тримайся.
Телефонна Олена зникла. Лисиця заховав «Nokia» до кишені. І, виставивши пістолет, рушив до «гостей». Як там вони, збиті льотчики?
Обидва лежали непритомно. У вищого футболка набралася крові. Дідько! Ще вмре, не доведи, Господи. Цього ще бракувало. От же ж не мала баба клопоту…
Нахилився й нервово почав шукати на кисті пульс. Своє дихання заважало. Здавалося надто гучним. І свій пульс. Гупало в руках, ногах, голові. Наче найнялося. Помовчало б! Почав робити вдихи й видихи значно рідше. Може, й пульс почне підгальмовувати? Але ідея не спрацювала. Хіба що на нуль цілих одну соту.
Біс із ним. Можна затримати дихання. Вдихнув і – не видихнув. Та-а-ак! Зосередився. Уважно «прислухався» пальцями. Кілька спроб і – є! Знайшов. Нарешті! Відчув ритмічні поштовхи. Хух! Живий. Слава Господу. «Мотор» не заглух. Працює. Молодець, джентльмен удачі. Правда, з удачею сьогодні в тебе трохи не зрослось. Чого не скажеш про професора. Цей – на коні. Білому. Буцефалі[101]. От тільки корона імператорська трошки тисне.
Після розмови з Оленою та знайдення пульсу у «претендента на жмура» Богдана стало попускати. Не так щоб дуже, але… Почав мислити розумом, прогнавши із «центру керування польотом» серце. І розум одразу ж запрацював. Перше: треба убезпечити себе. Після того, що Богдан зробив із цим «гостем», той точно захоче порахувати всі професорові ребра. Чи навіть – і щось крутіше. Правда, тільки тоді, коли професор «жуватиме носову рідину». Але цього він робити не збирався. Узяв тонкий рушник. Скрутив. Перевернув «джентльмена» на живіт і зв’язав руки. Перевірив. Тугувато. Але хай терпить. Сам причалапав у такі гості. Ніхто ж не звав. Товстий рушник запхнув під футболку, до рани. Перестрахувався. Нехай. Щоб було кому розповідати ментам про цей нічний карнавал. Жарт, звісно… Але… Жмурик тут нікому не потрібен. Тим більше – два. Швиденько почав «обслуговувати» іншого гостя. У того кров уже не йшла. Закінчилася? Ха-ха-ха! Зараз сміх – як ковток повітря. Таке пережити. Але ж не тільки пережив. А ще й так усе провернув, що й голова на плечах лишилася, і клієнтів для Олениної контори на купу поскладав, «ударник капіталістичної праці». Хе! Прямо герой для заводської стіннівки…
У нижчого закривавлене обличчя. По носу ж «вигріб». Гм… Естетики небагато. Але… Слабакам тут не місце. Таке життя.
Цьому руки зв’язав поясом від халата. Теж туго. Перевірив. Ніби добре. Узявся «транспортувати». По черзі витягнув обох у коридорчик. Ох, і важкі ж, наче мішки зі свинцем під зав’язку. Допоміг би хто. Ледве впорався. Тепер – нехай лежать. Чекають на людей у білих халатах. Вони зараз для них – єдині боги. Янголи порятунку. Обов’язково повернуть до життя. Щоб потім передати демонам у погонах…
– Ти труп, – прохрипів один із гостей. Той, що з розбитим носом.
– А може, ти на себе в дзеркало глянеш? – присів біля нього професор, радий, що вчасно «пов’язав» візитерів. Вони хоча й поранені, та все одно. Будь-якого вибрику чекати можна. І – на лихо – дочекатися. – Можу принести. Але, боюся, думку поміняєш. Якщо дивитися не розучився.
– Приколи твої мені до дупи, мудодзвін, – простогнав «гість». – Ти серйозно вляпався, чувак. Ти ж не шариш, які в тебе проблеми. Сьогодні тобі просто масть привалила[102]. Не можу в’їхати, як це в тебе вийшло. Нам навтирали, що там реальний ботан. Очкарик. Лох конкретний. Ну, ми й розслабились, чорт би тебе забрав.
– Хто сказав? – наблизився Лисиця. – Хто-о-о-о?! – визвірився.
– Хто треба. Тільки не горлопань, – скривився співрозмовник і спробував поворухнутися, щоб хоч трохи змінити позу. – Балда тріщить…
– Чому мене наказали поставити на ножі? Кому я тут дорогу перейшов? – Лисиця запитував, граючи наївного, але йому здавалося, що відповідь він уже знає.
– Мені це по барабану, – проскрипів поранений. – Я людина маленька. Сказали – роблю. На кого пальцем тикнуть, того й нахромлю на перо. Без базару. А носа нікуди не пхаю. Щоб не обрізали.
– Зате зламали.
– Хто ж знав, що тут таке мочилово?[103] – невдоволено промовив «гість № 2». – І ти зробиш нам козлячу морду[104]… А носа зламаного можна й підрихтувати.
– Упакують на кілька років – там не до рихтування.
– Не твоя печаль, – визвірився зв’язаний. – Розберуся. Ти за себе тремти. Недовго тобі вже земельку топтати. Замочать.
– Мсьє Нострадамус? – Лисиця грав, але відчував, як липка тривога знову розливалася навколо серця. І зупинити це не міг.
– Та по хріну мені твої «базари»! – смикнувся співрозмовник. Якби він не зв’язаний, то зараз би…
– То навіщо ж ти почав говорити?
– А щоб ти «масу давити»[105] спокійно не міг. І трясся денно і нощно. Щоб маклабан твій постійно кипів від того, що скоро віддаси Богу свою паскудну душу.
– Мені вона поки й самому потрібна, – відповів професор. – Та й
