Френкі поважно зайшов до кухні і вийняв з холодильника пляшку пива.
– То коли там уже вечеря? – запитав він, відкорковуючи пляшку. Він поводився так, ніби вона була тут прислужницею.
– За годину, – відповіла мама.
– Чорт забирай, ма. Уже пів на восьму. Я помираю з голоду.
– Не лайся, Френкі.
– А знаєш, – сказала Ріццолі, – вечеря була б уже готова, якби чоловіки нам трохи допомогли.
– Нічого, я почекаю, – відказав Френкі і розвернувся, щоб вийти, але у дверях зупинився. – Ой, мало не забув, тобі тут залишили повідомлення.
– Що?
– Телефонували на мобільний. Якийсь хлопець на ім’я Фрост.
– Баррі Фрост?
– Так, щось таке. Він просив, щоб ти йому перетелефонувала.
– Коли це було?
– Ти була надворі й переставляла автівки.
– Щоб тобі, Френкі! Це ж було годину тому!
– Джені, – із докором озвалась мама.
Ріццолі зняла фартуха і кинула його на стільницю.
– Це моя робота, ма! Чому, в біса, ніхто цього не поважає? – Вона схопила кухонний телефон і набрала номер Баррі Фроста.
Він одразу відповів.
– Це я, – сказала Ріццолі. – Щойно отримала ваше повідомлення.
– Ви пропустите затримання.
– Що?
– Ми отримали стовідсоткову відповідність зразків ДНК, які знайшли в Ніни Пейтон.
– Ви маєте на увазі сперму? Вона є в базі даних КОДІС?
– Так, і належить злочинцю на ім’я Карл Пачеко. Був заарештований у 1997 році за обвинуваченням у зґвалтуванні, але його виправдали. Він стверджував, що все відбулося за взаємною згодою. Присяжні повірили йому.
– Він зґвалтував Ніну Пейтон?
– І у нас є аналіз ДНК, щоб це довести.
Вона тріумфально стисла кулак.
– Яка адреса?
– Коламбус-авеню, 4578. Бригада вже там.
– Виїжджаю.
Вона вже вибігала надвір, коли її окликнула мама:
– Джені! А як же вечеря?
– Мушу йти, ма.
– Але ж це останній день Френкі в місті!
– Ми затримуємо злочинця.
– Вони не можуть обійтися без тебе?
Ріццолі зупинилася, тримаючись за дверну ручку, от-от готова вибухнути люттю. Тепер вона добре затямила: хай би чого вона досягнула в житті, хоч би якою блискучою була б її кар’єра, вона завжди буде для них непомітною дочкою і сестрою. Дівчиськом.
Без жодного слова вона вийшла і грюкнула за собою дверима.
Коламбус-авеню лежала в північній частині Роксбері, якраз у центрі території, на якій полював Хірург. Південніше розташувався район Джамайка Плейн, де жила Ніна Пейтон. На південному сході – квартира Елени Ортіз, на північному сході – район Бек-Бей, де мешкали Діана Стерлінґ і Кетрін Корделл. Ріццолі минала обсаджені деревами вулиці, дивилася на вишикувані рядами цегляні будинки. Цей район населяли переважно студенти і працівники тутешнього Південно-Східного університету.
Безліч гарної здобичі.
Попереду світлофор загорівся жовтим. Відчувши приплив адреналіну, Ріццолі щосили натисла на педаль газу і промчала перехрестям. Саме їй належала почесна місія затримати цього злочинця. Адже вона тижнями жила і дихала заради Хірурга, він навіть снився їй. Він проник у кожну мить її життя, і вві сні, і наяву. Ніхто не доклав стільки зусиль, аби спіймати його, як вона, і зараз Ріццолі квапилась, щоб забрати свою нагороду.
За квартал від квартири Пачеко вона різко зупинилася позаду патрульної автівки. Чотири інших автомобілі були розкидані вздовж дороги.
«Я запізнилася, – подумала Ріццолі, коли бігла до будинку, – вони вже зайшли».
Усередині вона почула тупіт і чоловічі вигуки, що відлунювали на сходах. Вона пішла на звук, вибігла на другий поверх і ввірвалася до квартири Пачеко.
У помешканні був страшенний безлад. Біля порогу лежали уламки дерева від розтрощених дверей. Перевернуті стільці, розбиті лампи, ніби квартирою пробігло стадо буйволів, руйнуючи все на своєму шляху. Повітря наповнював запах тестостерону, оскаженілі копи вийшли на слід того, хто кілька днів тому вбив їхнього побратима.
На підлозі обличчям донизу лежав чоловік. Темношкірий, а значить, не Хірург. Кроу брутально тиснув йому на шию своїм черевиком.
– Я поставив тобі запитання, виродку, – крикнув Кроу. – Де Пачеко?
Чоловік почав скиглити і необачно спробував підняти голову. Кроу щосили придушив його шию, так що той аж стукнувся підборіддям об підлогу. Чоловік закашлявся і почав задихатися.
– Підніміть його! – вигукнула Ріццолі.
– Він буде вириватися!
– Злізьте з нього, і може, тоді він буде говорити! – Ріццолі відштовхнула Кроу. Чоловік перекотився на спину, хапаючи ротом повітря, ніби викинута на берег риба.
– Де Пачеко? – знову гаркнув Кроу.
– Не… Не знаю…
– Ти в його квартирі!
– Пішов. Він пішов…
– Коли?
Чоловік зайшовся глибоким оглушливим кашлем, і здавалося, що його легені от-от розірвуться. Навколо зібралися інші копи і з неприхованою ненавистю дивилися на свого бранця. Друга убивці поліцейського.
Ріццолі з огидою відвернулася і пішла коридором до спальні. Найближчі двері були відчинені навстіж, а одяг, що висів на вішаках, тепер був розкиданий на підлозі. Квартиру обшукували ретельно і безцеремонно, не минаючи жодних дверей і закутків. Вона натягнула рукавички і взялася нишпорити по шухлядах і кишенях, вишукуючи щоденник чи адресну книгу, будь-яку річ, що могла б підказати їм, куди втік Пачеко.
Вона підняла голову, коли до кімнати зайшов Мур.
– Ви відповідаєте за цей безлад? – запитала Ріццолі.
Він похитав головою.
– Маркетт дав команду. Нас поінформували, що Пачеко всередині.
– То де ж він?
Вона із ляскотом зачинила шухляду і підійшла до вікна. Воно було зачинене, але не замкнене на засув. Поряд була драбина пожежного виходу. Ріццолі відчинила вікно і висунула голову. На алеї під ними стояла патрульна автівка, вчувалися скреготливі звуки рацій, а один з патрульних світив ліхтариком у сміттєвий бак.
Вона вже збиралася повернутися всередину, коли відчула, як щось упало їй на голову і почула, як металевими сходинками драбини зашурхотів гравій. Вона здивовано глянула вгору. Нічне небо мінилося вогнями міста, і зірок майже не було видно. Якусь мить вона розглядала обриси даху, що виділялися на фоні однорідного чорного неба, але не помітила жодного поруху.
Тоді вибралася через вікно на пожежну драбину і піднялася до третього поверху. Зупинилася на наступному сходовому майданчику й зазирнула до вікна квартири над Пачеко. Москітна сітка була на місці, всередині було темно.
