— Узагалі дивно.
— Що ж у цьому дивного?
— Дозвольте? — Андрій простягнув руку.
Дівчина хотіла дати йому книжку. Цієї миті Дік повернув до неї голову, і вона злякано відсмикнула руку. Мабуть, і справді боялася собак. Андрій ще раз спробував переконати її в Діковій лояльності. Але схоже було, що Дікові дівчина не дуже сподобалася…
У вагоні заблимало світло. Люди обурено загомоніли. Багато хто читав або грав у карти. Група пасажирів позаду, що обговорювала якісь політичні теми, перейшла на конкретні життєві.
— Так ми дійдемо казна-чого! Зараз знову вимкнеться, і їдь у темряві…
— А там, дивись, і топити перестануть, буцім літо. Будемо їздити, кістки морозити…
Далі пішло про депутатів, які розкрадають державу, про їхні будинки, машини та рахунки у швейцарських банках… Улюблену тему тільки зачепи.
Світло знову заблимало.
— Ну я ж казав, зараз знову вимкнеться!
— Цей поїзд уже давно у брухт проситься — скоро колеса порозгублює!
Світло погасло, а за хвилину з’явилося. Потім знову заблимало. Чарівна попутниця, розмова з якою ніяк не клеїлася, граціозним рухом дістала із сумки манікюрний набір із люстерком на зовнішньому боці й невимушено оглянула своє личко. І все це так, ніби Андрія тут і не було. Ніякої уваги! У будь-якої іншої жінки, навіть за умови, що чоловік її абсолютно не цікавить, цей жест виглядав би бодай якоюсь мірою манірним, удаваним. Її ж рухи здавалися такими природними, позбавленими будь-якої гри, що час було образитися. Вони перекинулись ще кількома фразами, остання з яких звучала вже в темряві.
Усе сталося несподівано. Дік раптом загарчав. Андрій відчув, як важка голова собаки підвелася з його коліна, і одразу ж почувся пронизливий зойк дівчини. Миттєво навпомацки він зловив Діка за вухо і люто кинув:
— Ти що, здурів?
— Заберіть його! — дівчина розгнівано скрикнула. — Він мене вкусив! — вона уже мало не плакала.
Андрій збентежився.
— Вибачте… — тільки й спромігся видушити з себе, — вибачте… Може, вам здалося? Він не міг цього зробити… Він ніколи нікого не кусав…
— То я буду першою! — у її голосі чулися гнів та образа.
Андрій розгублено закляк у темряві, не знаючи, що вдіяти. Може, попутниця випадково наступила собаці на хвоста? Дік цього не любить. Скоріше б увімкнулося світло!
І світло з’явилося. Здавалося, що вони просиділи в темряві щонайменше півроку. Загальна увага вмить зосередилась на них. Дівчина втислася в куток своєї лавки і злякано дивилася на собаку, вухо якого й досі тримав у кулаці господар. Вище коліна на лівій нозі дівчини лосини були роздерті і вже змокли, напевно, від крові. От і позалицявся… Схотілося кудись провалитися, далеко-далеко. А у вагоні зчинився гамір — усі знали, що той здоровий пес покусав якусь дівчину.
Андрій сам не знав, як знайшов у сумці кусок бинта й замотав її ногу просто поверх лосин, при цьому так вирячившись на проступаючу червону пляму, наче бачив таке вперше у житті.
Коли бинтував ногу, нахилився до своєї нещасливої попутниці і відчув тонкий запах її парфумів, аж у голові запаморочилося. «А може, це на щастя?» — майнула дика думка.
Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких стояли сльози, а він намагався говорити впевнено та твердо:
— Скоро моя зупинка. Ми з вами мусимо вийти, я викличу з вокзалу «швидку» і відвезу вас до лікарні. Ви знаєте, я лікар, хірург… Побачите — усе зроблю якнайкраще, навіть шраму не залишиться. Чесне слово!
— А як же зі щепленням?
Господи! Як безпомилково він її визначив! Цілком прагматичне запитання там, де інша могла б впасти в істерику.
— Не турбуйтеся, — заспокоїв її Андрій, — це паспортизований пес. Йому, як і належить, щороку роблять щеплення проти сказу, і бути скаженим він просто не може. Це я вам гарантую як лікар і як його господар…
— Як господар ви вже давали гарантії, — тихо сказала вона.
І він змушений був проковтнути цей докір.
Вони сиділи в невеличкому пустому приміщенні, запропонованому черговим по вокзалу, і чекали, коли приїде «швидка».
— Будь ласка, не переживайте так, — повторив Андрій, — усе буде гаразд, обіцяю. А потім я відвезу вас додому.
При цих словах попутниця якось ніби злякано зиркнула — напевно, просто ще не позбулася переляку.
— А ви впевнені, що мені не потрібно робити щеплення? — перепитала вона.
— На всі сто.
— Знаєте, у мене є двоюрідна сестра, вона живе в Тюменській області. Колись її покусав собака, який виявився скаженим. Щастя, що вчасно зробили щеплення. Якби не це… — дівчина дивилася на нього спокійно й навіть дещо зосереджено, як і належало при обговоренні важливих питань, і — Андрій міг присягнутися — не бачила зараз у ньому ворога. Це додало впевненості, і він, як міг, ще раз пояснив їй, що там були зовсім інші обставини, а в даному випадку це неможливо.
— Але ж я йому нічого не зробила! Чому ж цей, як ви кажете, спокійний і благонадійний пес вкусив мене! Чому? Я боюся.
— Гаразд, — сказав Андрій, — я організую вам щеплення, якщо ви так наполягаєте. Я тепер мушу взагалі робити все так, як ви хочете. До речі, перепрошую, як
