— А коли я вийду з лікарні?
— Гадаю, скоро, — відповів Андрій, — але днів з десять, напевно, доведеться побути тут.
Вона застогнала й заплющила очі.
— Що ж мені робити? — мовила ледь чутно, наче до себе.
— Нічого, все буде гаразд, — Андрій взяв її руку в свої, — тільки не хвилюйтеся. Ви скажете мені свої координати, я повідомлю ваших родичів, вони приїдуть до вас.
— Які там родичі… До чого тут родичі…
Ліна розплющила очі. Щось її непокоїло, це було видно.
— Щось негаразд? — запитав Андрій. — Якісь проблеми? Я спробую допомогти. Для вас зараз головне — заспокоїтися й не думати ні про що погане. Так ви швидше видужаєте.
— Я не можу… В мене болить…
Ліна повернула голову і подивилася йому в очі.
Він покликав сестру і, поки та готувала ін’єкцію, ще раз запитав Ліну, куди повідомити про неї.
— У мене нікого немає, — відповіла дівчина.
— Зовсім нікого? А як же сестра?
Андрій прикусив язика, та було пізно. Це вирвалося у нього автоматично. Можливо, зараз вона все пригадає…
Та її погляд продовжував висловлювати повне нерозуміння, і Андрій вирішив іти далі.
— Ну, та, що в Тюмені живе…
— У Тюмені?
— Та, котру покусав собака і їй робили щеплення проти сказу.
Щось промайнуло в затьмарених очах дівчини. Але ж хіба прочитаєш?
— А… Двоюрідна сестра… Вона далеко. Не треба. А звідки ви про неї знаєте? Я говорила щось таке? Марила?
Андрій ще раз змочив їй губи. Медсестра вже встигла зробити ін’єкцію і вийшла з палати.
— Усе, — сказав Андрій, — годі. Про родичів і про все інше. Доведеться тимчасово мені побути вашим родичем, якщо ви не заперечуєте.
А зараз вам потрібно відпочивати. Ви вже змучились. Зараз ви заснете, а коли прокинетеся, то почуватимете себе набагато краще.
Він ще раз торкнувся її руки і пішов з палати.
— Заждіть!
Андрій застиг у дверях наче вкопаний.
— Зачекайте, будь ласка, я вас прошу! — бідолашна ледве проковтнула після цих слів.
Андрій повернувся, дав їй напитися й сів поруч. Дівчина знову на мить заплющила очі, а коли розплющила, він прочитав у них якусь рішучість.
— Слухаю вас, що ви хотіли сказати?
— Я не знаю… Мені так не пощастило… Я не знаю, до кого звернутися, не знаю, що зі мною… Я боюся… — вона ставала якоюсь збудженою.
— Заспокойтеся, усе гаразд, — він знову взяв її руку в свої. — Розкажіть мені, що вас турбує. Не бійтеся, я спробую допомогти вам.
— А де я бачила вас раніше? — запитала вона.
— У поїзді. Ми з вами їхали разом, коли все це сталося.
— Нічого не пам’ятаю… І ви врятували мене?
— Можна сказати, що й так, проте я ваш боржник, тому… — Андрій затнувся, але в голові хворої все плуталося, навряд чи розуміла почуте.
— Я мала їхати до Іри, щось їй передати і не можу тепер цього зробити… — і з голосу, і з виразу обличчя було видно, що вона страждає. На очах виступили сльози.
— Ну-ну… Не треба плакати, я вас прошу! А де вона живе, ваша Іра?
— Вона живе зі мною в Києві, але поїхала до тітки.
— Куди? Скажіть мені адресу, я все влаштую.
— Я не знаю, — на неї не можна було дивитися без жалю.
— Як не знаєте? А куди ж ви тоді їхали?
— У Галютин.
— А де це?
— Дніпропетровська область.
— Дніпропетровська? Це ж чортзна-де! І ви з Києва їхали в Галютин через Волинь? Ще й приміським дизелем?
Тим часом ін’єкція, мабуть, почала діяти. Говорила Ліна на превелику силу. Треба дати їй заснути.
— Я їхала не з Києва, — сказала вона, — і адреси в Галютині не знаю. Я їхала її шукати.
— Ось що, — сказав Андрій. — Зараз ви заплющуєте очі і спите. Добре? А коли прокинетеся, ми відразу повернемося до цієї розмови.
Але вона не хотіла спати. Хитала головою і благала допомогти їй. Та Андрій і без того готовий був що завгодно для неї зробити.
— Добре, розповідайте, — сказав він. — Тільки коротко, лише найголовніше. У вас ще мало сил.
Вона випила ковток води.
— Що ви мали передати Ірі?
— Листа…
— І де той лист?
— У сумці, напевно… У мене була сумка? —
