Андрій із задоволенням випростався на дивані. І хоч «шило» нікуди не зникло, це було блаженне відчуття. Ігор щось говорив, говорив, а потім…
Потім Андрій побачив свою колишню дружину. Яна казала щось дуже образливе, але він нічого не міг відповісти. І ще — вона виганяла Діка. Андрій просив, благав її не робити цього, але вона не зважала. Він хотів підвестися, щоб захистити свого улюбленця, але чомусь не міг. Чому? А-а-а, йому ж щойно зробили операцію. При кожному слові в нього виникав біль у грудях. І ось за Діком зачинилися двері. Але ж собака міг кинутися на Яну, загавкати, вкусити врешті-решт. Вона б злякалася й не виставила б його. Чому ж він цього не зробив? Андрій почув знадвору гуркіт автомобіля. Господи, чи це не гидеці? Може, вони схопили Діка?
— Яно!!! — він смикнувся підводитися і… вкритий холодним потом прокинувся на дивані в ординаторській реанімаційного відділення. Був ранок. У коридорі торохкотіла качалка. Чому каталка? Може, Ліна померла і її тіло везуть у морг? Він зірвався з дивана. Санітарка везла качалкою бікси для стерилізації матеріалу та інструментів. Ну, звичайно, його б розбудили… Отже, все гаразд? Він одягнув халат і побіг до палати.
Ліна лежала з розплющеними очима. Біля неї поралися сестра та санітарка. По той бік ліжка стояли Ігор і завідуючий хірургією. Ігор щось казав, а Варцаб’юк тільки мовчки кивав головою. Обидва разом повернулися до Андрія й рушили йому назустріч.
— Ну що ти тут, голубе, воюєш цілу ніч? — запитав Варцаб’юк, простягаючи йому руку. — Е-е-е… Він, я бачу, перекуняв години зо дві! Та ти тут зовсім по-панськи живеш! Поясни-но мені, як ця гарна молодиця потрапила сюди, бо що ти тут навоював, я вже приблизно знаю. А краще — ходімо до ординаторської. А взагалі знаєш що? Ти пороби тут усе, що належить, а як упораєшся, то зайдеш до мого кабінету. Я тільки оббіжу слабих і буду там.
— Ну а як вона вам зараз? — насилу прокліпавшись, запитав Андрій, ще не відійшовши від сну чи пак від того короткого забуття.
— А що, нічого, гарна дівчина. Правда, кажуть, ти вже встиг її зіпсувати?
Чорний гумор завідуючого здався Андрієві зовсім недоречним.
— Я маю на увазі її стан, як ви вважаєте?
— Ну що тобі сказати? Після клінічної смерті та торакотомії, як на мене, вона виглядає не конче погано, — Варцаб’юк говорив так, що могли чути лише вони з Ігорем, а потім повернувся до Ліни і підійшов до ліжка. — Оно ця молодиця питає нас, що то з нею трапилося, — тепер він говорив голосно, швидше для Ліни, аніж для решти присутніх, — і чого вона тут у такому стані. То я сказав, що їй зробили операцію. А докладніше — то ось ваш палатний лікар, він вам усе й пояснить.
І Варцаб’юк з Ігорем вийшли з палати, покинувши його, розгублено застиглого у дверях. Про що він зараз найбільше шкодував, то це про те, що не має змоги провалитися хтозна-куди. Примушуючи себе глянути Ліні в очі, Андрій підійшов і сів на стільчик біля її ліжка. Повернувши голову набік, вона дивилася на нього.
— Як ви себе почуваєте? — насилу проковтнувши клубок у горлі, спитав він.
— Болить… — дівчина ледве розтулила пересохлі та набряклі губи, — важко дихати…
Нічого дивного, так і повинно було бути. Переломи ребер з обох боків, операція на грудній клітці. І це все з його легкої руки! Він опустив у склянку з водою ложку з намотаним бинтом і змочив їй губи. Ліна ковтнула. Тоді Андрій підняв її голову, вона випила ковток води і застогнала.
— Вам дуже зле?
Це звучало щось на кшталт отого його «Що ви читаєте?» І навіщо він це спитав? Навіщо біля неї сів? Навіщо її побачив?
— Чому в мене все так болить? — вона знову застогнала. — Що зі мною?
Очі її заплющилися. Їй справді було зле.
— Вам зробили операцію, — сказав Андрій, — зараз усе добре. Небезпеки для вашого життя немає. Тепер ви мусите видужувати. Скоро все буде гаразд.
— А що зі мною було? — Її губи знову пересохли. — Яка операція?
Кожне слово давалося їй важко.
Амнезія? Андрій здригнувся від цієї думки. Можливо, під час клінічної смерті гіпоксія, незважаючи на все, що він робив, таки вразила мозок? Невже…
— А ви що, нічого не пам’ятаєте?
— Що я пам’ятаю? — вона замислилася.
— Що ви пам’ятаєте останнє? Як вас звати?
— Ліна… Я мала їхати до Іри поїздом… Я їхала…
— А далі?
Дівчина силкувалася згадати і не могла — він це бачив.
— А що було до цього, ви пам’ятаєте? Що було з вами вчора, позавчора, тиждень то…
Він не доказав. З нею щось відбулося. Андрій побачив, як зреагували її очі, як змінився погляд.
— Пам’ятаю, — відповіла вона, — все…
Ну слава Богу. Незначна амнезія, цілком закономірна у цьому випадку, повинна була скоро минути. І тоді вона згадає, хто винен у всіх її нещастях. Тим часом це виявилося навіть йому на руку, адже лікувати її далі було б украй незручно, знай хвора, хто цей лікар і яке має до неї відношення.
— А що зі мною сталося?
