— Ану… Дефібрилятор, швидко!
Апарат підтягли до кушетки. Андрій стояв поруч, відчуваючи свою цілковиту безпорадність, позбавлений можливості допомогти, і тільки заважав. Розкрутивши дроти, Ігор потер клеми і кинув йому:
— Тікай!
Андрій відійшов і присів у крісло. Зі скронь текло, грудям бракувало повітря. Тіло на кушетці струсонуло розрядом. Ігор відклав клеми і притулив фонендоскопа до грудей.
— Орисю, підключайся ще на другу вену, швиденько — тепер уже мусиш вколотися…
Далі Андрій не чув. Якась сила підхопила його з крісла. Невже? Невже вона житиме? Він хотів і боявся в це повірити. Ігор знову слухав серце, довго, у різних точках, а потім обернувся й поплескав Андрія по животі.
— Ну ти, гігант! Чого такий переляканий? Уперше, чи що?
Андрій лише кліпав очима:
— Що, запустилося?
— Та здається… Коли я прийшов, була класична фібриляція. Що ти їй робив? Колов внутрісерцево?
Андрій вихопив у нього з рук фонендоскоп і притулив до грудей дівчини. Десь здалеку-здалеку… А на сонній артерії вже відчувався цілком пристойний пульс. І вона вже дихала! Сама. Цього було досить. Головне, що вона житиме! Поруч готували ноші.
— Слухай, — згадав Ігор, — тут чогось твій пес без роботи ошивається. Сидить і лупиться на вікно, тебе чатує. Звідки він узявся?
— Її треба швидше до реанімації, — відказав Андрій, переймаючись іншим.
— Та звичайно, що не до гінекології. А ти чого такий тормознутий сьогодні?
— Намахався за день, — Андрій відвів його вбік, — а тут ще такий стрес… Це атас… Уяви собі… Реакція на новокаїн. Анафілактичний шок… Це ж ошизіти можна! Я вже думав, що загнуся тут разом із нею…
Ігор тільки почухав потилицю, зсунувши шапочку на лоба, і промовив:
— Веселі справи… Навмисне не придумаєш. А проби на новокаїн ти, звичайно, не зробив?
— Та хто ж знав?! Ти завжди робиш?
— Ну… намагаюся… — не зовсім упевнено відповів Ігор.
— І я намагаюся! А тут… — Андрій не знайшов слів. — Та мені зовсім інше в голові було! Уяви, я з нею… — він махнув рукою. — Потім розповім…
— Атож… — промовив Ігор. — По лезу ходимо… Не знаєш, де й коли тебе підстереже… Іди сядь або вийди надвір, подихай крізь фільтр… Ось тобі гарна сигарета! І не хвилюйся, усе буде гаразд. Дивись оно, вона вже рожева, дихає сама, а ти кажеш… Я тобі її за ніч так відремонтую — завтра на дискотеку піде. До речі, звідки вона? Не знаєш? Нічого, завтра розберемося.
Андрій відчув, що йому справді бракне повітря і, наче очманілий, вийшов на ґанок у холодну весняну темряву.
IIСигаретний дим хмарами зависав під стелею, не збираючись утікати крізь розчинене вікно. Андрій лежав на дивані в ординаторській реанімаційного відділення, із задоволенням випускаючи в повітря нові й нові його порції, відчуваючи, як поступово розслаблюється. Здається, усе поволі налагоджується. Пацієнтка, через яку він, без перебільшення, втратив половину власного здоров’я, лежить у палаті реанімаційного відділення під наглядом, у вену капаються розчини з ліками. Усе навкруги врешті-решт набуло якогось врівноваженого стану. Про те, що буде завтра, думати не хотілося, та думки лізли самі. Зранку вона прокинеться з головним болем, відчуваючи жахливу слабкість. Болітимуть і поламані ребра. Що він їй скаже? Але теперішній його стан був близький до ейфорії. Він бився до останнього, навіть уже втративши надію, і переміг. Тому не надто замислювався над цим. Головне, що сьогодні не сталося найгіршого. Головне, що вона житиме.
Ігор взяв зі столу свої «слухавки» і пішов до палати. Андрій, підвівшись, відкинувся на спинку дивана і скривився від болю в хребті. У скронях запульсувало та застукало, наче він знову опинився у вагоні того злощасного поїзда. Не в змозі побороти це враження, він заплющив очі…
На місто насувалися сутінки. Вокзал вирував звичайним буденним життям. Високий чоловік у довгому розстібнутому плащі і з собакою чималих розмірів зайшов у вагон приміського дизеля й одразу привернув до себе увагу пасажирів. Вони з цікавістю розглядали майже чорного пса з жовтими грудьми, довгими висячими вухами й розумним поглядом. Собаку звали Діком, і він не полюбляв подорожувати залізницею.
Огледівшись, його господар побачив те, що шукав. На одній із лавок посередині вагона виявилося два незайнятих місця поруч. Навпроти також замість трьох пасажирів їхало тільки двоє. Слід було поспішати — позаду вже хтось пропихався із сумками. Чоловік із собакою рушив проходом, обминаючи сумки та пакунки. Усі оберталися і проводили їх небайдужими поглядами. Нарешті дістався. Бабця, яка сиділа скраю, зиркнула на Діка, поцямкала губами і вмостилася зручніше. Навпроти неї сиділи чолов’яга провінційного вигляду в плащі й кашкеті та дівчина в жовтій куртці і з заплетеним у косу волоссям. Ця дівчина привернула увагу нового пасажира буквально з першого погляду. На колінах у неї лежала розгорнута книга.
І Андрій
