— Докторе, що далі?
— Сто двадцять гідрокортизону, мезатон у вену, потім — корглікон… Орисю, що ти робиш?! Систему під’єднуй! І струйно давай! Струйно!!! А ти міряй тиск, швидко!
Інтерн кинувся закручувати манжетку апарата кругом другої руки дівчини, а Андрій працював, як робот, автоматично, нічого не відчуваючи, ніби в якомусь жахливому сні. Власна голова була немов дерев’яною, і він насилу усвідомлював, що сталося і що він зараз робить. Один, два, три, чотири, п’ять… Скільки вже разів?
— 3-зараза… — бурмотіла Орися, ляскаючи долонею по ліктьовому згину дівчини, де, незважаючи на накладений джгут, ніяк не хотіли проступати вени: нульовий тиск.
Вона штрикала голкою, намагаючись таки потрапити до однієї з вен, які тепер були тонкими, наче павутиння, але це не вдавалося.
— Докторе! Немає вен! Не можу вколоти!
Вона швидко зняла джгут і перелізла по той бік кушетки, пробуючи вколоти у вену на другій руці. Тіло дівчини здригалося під потужними поштовхами, і це, в свою чергу, аж ніяк не допомагало сестрі. Інтерн, покинувши непотрібний апарат Ріва-Роччі, кинувся притискати руку пацієнтки до кушетки, але все одно нічого не виходило.
— Ну що, є вена? — перериваючи власний голос крізь поштовхи, вигукнув Андрій.
— Немає, докторе, не можу!
— То чого мовчиш?! Скальпель давай! Бігом!!!
Орися нарешті вибралася з-за кушетки і витягла зі скляної шафи баночку зі спиртом, у якій лежали скальпелі.
— Іди сюди, качай! — прохрипів Андрій інтернові, який злякано нахилився до хворої і боязко поклав руки на грудну клітку. — Скільки часу?
— Хвилини три-чотири, напевно…
Часу ніхто не засік.
Інтерн панічно тиснув на груди дівчини, докладаючи максимум старанності. Обличчя його зблідло, а біла шапочка з’їхала хтозна-куди.
Задерев’янілими пальцями Андрій зумів-таки вишпортати скальпеля з цієї незручної посудини і, зірвавши джгут з руки дівчини, не роздумуючи, шарпонув лезом поперек. Скальпель виявився тупим і лише надсік шкіру. Вилаявшись, він різонув удруге, розтинаючи шкіру разом із кількома венами, з яких ледь виступила кров. Руки його тремтіли, але край однієї з перетятих судин одразу вдалося схопити затискачем і ввести в нього завбачливо підсунутий Орисею внутрівенний катетер.
— Підключайся! — кинув він їй, звільняючи місце біля руки хворої.
Інтерн відскочив убік, і Андрій знову взявся за масаж, а той засикав грушею апарата.
— Не чую! — злякано промовив молодий лікар. — Нічого!
— Та викинь на хрін той апарат! — крикнув Андрій. — Зіниці глянь! Зіниці!!!
— Широкі зіниці!
— У реанімацію дзвонили?
— Зайнято!
— То біжіть!!! — Андрій сильніше натис на грудну клітку.
Під руками хруснули ребра.
— Здається, чую! — крикнув інтерн, тримаючи пальці тепер уже на сонній артерії.
— Зіниці глянь!
— Вужчі стали! Точно!
Інший фельдшер приніс із машини портативну кисневу установку й намагався під’єднати її вивід до дихального мішка.
Андрій припинив масаж і випростався.
— Не чую! — перелякано зойкнув інтерн, продовжуючи тримати руку на шиї дівчини. — Не чую! Немає пульсу… Нічого немає!
Андрій знову натис на грудну клітку. Вона була якоюсь м’якою та безжиттєвою. Під руками в нього хрупали ребра. Ця дівчина була ні в чому не винна. Просто трапилася йому на дорозі, і це стало причиною її нещастя.
— Щось чую! — крикнув практикант. — Вузькі! — додав за якусь секунду.
До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.
Кінець усьому.
— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.
— Побігли, зараз будуть тут.
Фельдшеру нарешті вдалося під’єднати балони, і кисень пішов до дихального апарата. Розчин Рінгера вже струминно подавався у внутрівенний катетер, який стирчав з рани на руці, і мав штучно підвищувати тиск у кров’яному руслі. Але все було марно.
— Давайте адреналін, внутрісерцево. Швидко!
Ситуація змушувала вдатися до цього засобу відчаю, який далеко не завжди призводив до успіху, натомість несучи великий ризик. Останній резерв, останній шанс…
Андрію подали шприц із довгою голкою. Тремтячими пальцями він намацав міжреберний проміжок під лівою груддю і вколов, спрямовуючи голку в бік серця на потрібну глибину, водночас відтягуючи поршень на себе. Де ж воно?! Чи в неї взагалі немає серця? Нарешті в шприц линуло густе та червоне. Андрій натис на поршень, одномоментно випускаючи туди вміст шприца. Все.
Що ще можна було зробити?
— Не чую… — сказав інтерн. — Нічого немає…
Це був кінець. Ця смерть лежатиме на його совісті усе життя, а можливо, і після. І він знову натис на її груди.
Розчинилися
