Через двадцять хвилин Ігор багатозначно подивився на колегу.
— Що? — запитав той стривожено.
— Давай, напевно, дзвонити на санавіацію…
Крові у банці набралося більше ніж літр, а з кожним видихом до цієї кількості додавалася нова порція. Кровотеча не припинялася. За всіма показаннями потрібна була термінова операція.
— Ігоре, її треба оперувати.
Що він міг ще сказати? Оперувати під загальним наркозом хвору, щойно виведену з анафілактичного шоку? Та що шоку — з клінічної смерті! Це була невдала ідея. Більше того — це була ідіотська ідея. Але відмовитися від операції означало єдине — змиритися з її втратою. Ця дівчина їхала у якихось своїх справах, відгородившись від усього світу книжкою, поки до вагона не залізло здоровезне мурло з вищою освітою, дурнуватим псом та найкращими, хоча й не цілком визначеними, намірами. А потім почались несподіванки та прикрі помилки, породжені знову ж таки найкращими намірами, через які життя дівчини повисло на волосинці. Доля наче обрала його на роль стратія для неї. Від цієї ролі Андрій відбивався усіма силами, але не міг відбитися. Його охопив відчай. Він не винен у тому, що потрощив їй ребра. Якби масаж серця робився з меншим зусиллям, то напевне не допоміг би, і вона померла б ще тоді. Але так чи інакше, це зробив він. І сталося це тому, що вона йому сподобалася. А під час операції може виникнути ще якась несподіванка, і в цьому, можливо, також не буде його провини, а дівчина помре просто на операційному столі! О ні, не приведи Господи…
— Хто сьогодні черговий хірург? — ніби прочитавши його думки, запитав Ігор.
— Я, — відповів Андрій, — на моє нещастя.
За графіком його чергування давно вже розпочалося, і згадав Андрій про нього лише зараз. Через усі ці божевільні події це зовсім вилетіло з голови. Він смикнувся до телефону.
— То що робити? — наздогін йому крикнув Ігор.
— Готувати до операції, негайно!
Обласна відповіла одразу.
— Алло! Санавіація? Вас турбує Старогородська районна лікарня, ургентний хірург. Нам терміново потрібен торакальний хірург.
— Прізвище хворого?
Тільки зараз Андрій схаменувся: він не знає прізвища дівчини.
— Не знаємо ми прізвища. Невідоме. Жінку зняли з поїзда, важка внутрішньогрудна кровотеча. Я вас дуже прошу, чимскоріше! Ми почнемо самі, але ви розумієте…
— Розумію, — сказала жінка на тому кінці проводу. — Усе розумію. Ваша адміністрація в курсі?
— У курсі, в курсі! — мало не закричав він. — Я вас прошу, зробіть усе оперативно!
— Зараз пошлемо машину, — спокійно відповіла вона.
Андрій поклав трубку і відразу ж набрав номер свого завідуючого. Але тут його чекала прикра несподіванка. Як на біду, того не виявилося вдома — поїхав до доньки в Рівне. Мав повернутися, як сказала дружина, після дванадцятої. Усе складалося наче навмисно. Від обласного центру до них було близько години їзди машиною. Часи, коли санавіація дійсно була санавіацією і літала вертольотами, давно минули, і сподіватися можна лише на приїзд «швидкої» приблизно за годину. А чекати змоги не було. Дзвінки до двох інших хірургів районної служби також виявилися марними. Один, холостяк, як завжди, пропадав чорт-зна-де. Другий, як сказала його дружина, добряче хильнув на ювілеї і зараз був до роботи цілковито непридатним. Останнього колегу таки пощастило знайти. Він чергував удома і був, як належало, на місці, та суттєво сподіватися на його допомогу не доводилося: був молодшим за Андрія і працював лише півтора року. Цей клятий день з самого початку відзначався жахливим, просто фатальним невезінням. Андрія охопила невпевненість. Несподівано пригадалося оповідання Едгара По, де героя невблаганно затягував жахливий вир. Він бачив, куди його несе, але нічого не міг удіяти. У таку ж вирву тягло зараз і його, Андрія, з тією лише різницею, що загинути при цьому мав не він.
IIIЯскраво, до болю в очах, світила лампа. Заплющившись, Андрій сперся спиною на стіну. Операція ще не почалася, а він уже відчував тупий біль у хребті. Ліна лежала на столі, вкрита голубуватим простирадлом, на правому боці, ліва рука зафіксована на підставці. Коли її везли сюди, вона кілька разів розплющила очі, але навряд чи щось розуміла. Ігор уже ввів її у наркоз і тепер доробляв усі необхідні дрібниці перед початком операції. До вен на обох руках були підключені крапельниці, переливалася кров. Хоч тут пощастило — запас крові її групи був достатнім. Анестезіолог крутився біля хворої, операційна сестра розкладала на столику інструменти. Толя, сьогоднішній асистент, також уже стерильний, сидів на стільчику з картинно складеними руками. До прибуття торакального з Луцька залишалося з півгодини. Андрій думав про Ліну і про кляту невпевненість, що зараз так заважала йому.
Нарешті все готово.
— Постарайся пошвидше, — сказав Ігор, — ти ж розумієш — треба скоротити час перебування під наркозом до мінімуму.
Дивак. Тільки б вона не померла!
— Можна.
Відчай та жах іноді додають сміливості. Скальпель в руці, наче чужий, навіть руки якісь чужі, неслухняні, як у вчорашнього студента. І треба ж, щоб це старе, забуте відчуття повернулося саме сьогодні — ніби за законом підлості.
Та попри все, сьогодні Андрій оперував круто. Напевно, Толя здивувався, не чекаючи від нього такої спритності у такій нетиповій операції. Але ж йому не залишалося нічого іншого, як іти ва-банк. Двома рухами скальпеля розсік тканини міжреберного
