Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

VI 

Лемберг 

На станції «Лемберг» Вістович тільки мигцем побачив Маґду й Фішера. Зійшовши на перон, вони віддавали короткі розпорядження вокзальному носієві щодо свого багажу. Були схожі на німецьке подружжя, що з якихось причин вибралося до Галичини. Зрештою, цілком можливо, що саме за чоловіка й дружину вони себе тут видавали. Тоді, мабуть, іншим «подружжям» були Бобровський і Клавдія. Вістович криво посміхнувся від цього здогаду і рушив до стоянки фіакрів. Хотілося швидше дістатися додому. 

Була Великодня субота, й візники підвищили ціну вдвічі. Клієнти обурювалися, втім, однаково платили, бо не мали вибору. Не йти ж додому пішки з багажем у руках. За інших обставин комісар дістав би поліційний жетон і, не добираючи надто пристойних слів, пообіцяв  би хапугам усі жахи пекла. Аж врешті ті мусили б везти його задурно. Та сьогодні не хотілося. 

Заплативши, скільки просили, Вістович сів у незручний міський екіпаж, котрий через Казимирівську[78], повз недобудовані, обвиті риштовками стіни, що мали в майбутньому стати стінами костелу святої Єлизавети, попри костел святої Анни й далі повз «Бригідки»[79] виїхав спершу до Нового театру[80], а відтак — ​на Вірменську. Візникові наказав зупинитися трохи раніше. Хотів прогулятися. 

Днина була погожа. Сонце нагрівало бруківку й стіни кам’яниць, об які терлися ліниві коти. Вірменська була майже безлюдна, проте, як не дивно, гамірна. Гамір долинав з відчинених вікон разом із божественними запахами страв, що їх господині готували на Великдень. Від цих ароматів печені, варива й солодощів комісар ковтав слину, бо не встиг подбати про обід, а тим часом потроху зближався час вечері. На ратуші пробило п’яту по полудні. 

У своєму помешканні Вістович відчув, як поряд з голодом усередині зароджується інше, значно сильніше й нещадніше відчуття. Це було відчуття провини. З’явилося воно, щойно комісар побачив, що в кожній з його кімнат панує ідеальна чистота. Тільки одна людина в цілому світі могла подбати про його житло. І, зрештою, тільки їй він би й довірив свої ключі. 

Бейла з’явилася в житті Вістовича ще до того, як дружина комісара, акторка Анна Каліш, одного разу поспіхом спакувала речі й нічним експресом утекла до Берліна. Життя з поліційним комісаром виявилось не для неї. До того ж берлінський Шаушпільгауз пропонував їй контракт, про який актриса з провінційного австрійського Лемберга могла тільки мріяти. 

Після скандалів, які влаштовувала Анна, Вістович зазвичай мовчки виходив з дому. Але піти міг лише у двох керунках: або до кнайпи, звідки потім брів у перший-ліпший готель, або до помешкання Бейли поруч зі Стрийським парком. Туди він, щоправда, також часто приходив напідпитку. 

Бейла не ставила зайвих питань, ніколи не дорікала і нічого від нього не вимагала, крім як прийняти ванну й трохи протверезіти, перш ніж опинитися з нею під однією ковдрою. Розуміла, як потрібна йому, і розуміла, що створює для цього чоловіка, можливо, єдиний у світі прихисток, де Вістович міг бути собою. Вночі з ним вона брала своє. Попри грубуватий вигляд, він несподівано виявився делікатним і вправним коханцем. 

Ця жінка нічого не розпитувала у комісара, але нічого й не розповідала про себе. Вістович знав тільки, що Бейла, як і Самковський, була родом з Дрогобича. Помешкання у Львові, невеличка, проте зґрабна вілла, дісталося їй у спадок… Ось і все. 

І хоч Бейла не сказала б йому ані слова, якби й дізналася про його ніч у поїзді з іншою жінкою, саме через це Вістовича нестерпно розпікала провина. А заодно й думка, чи не робить вона того самого? Чи не проводить ночі в обіймах іншого чоловіка? Адже іноді вона зникає на тиждень або й на місяць. Потім пояснює, що мусила відвідати родичів… 

— Яких родичів? — ​допитувався комісар. — ​Хто в тебе є в Дрогобичі? Чи не в Дрогобичі?.. Чи, може, й не родичі?.. 

Питань вона не любила, тому мовчала у відповідь. 

— Все одно ти моя, — ​сміявся тоді Вістович. 

— Ми не речі, любий, — ​відповідала Бейла цілком серйозно й дивилася на нього своїми великими карими очима, — ​ми не можемо комусь належати. Свобода й спокій — ​це найбільші людські цінності. Не треба зазіхати на жодну з них, бо й друга тоді не значитиме нічого. 

— Свобода й спокій, — ​повторив він тепер, ставлячи на підлогу валізу й знімаючи плаща. — ​Втративши спокій, мені тепер і справді до дупи моя свобода… 

Не переодягаючись, зайшов до вітальні й відшукав у креденсі почату пляшку «Baczewski». У кухні стояв кошичок зі свіжими булочками й тарілка з сиром. Бейла знала, що він повернеться сьогодні, й відправила служницю трохи поповнити його запаси. «Як доречно…» — ​подумав комісар і налив собі першу чарку. Хотілося залити це бісове відчуття провини, навіть якщо знадобиться більше, ніж одна пляшка. 

— Ти негідник, Адаме… — ​пробурмотів він сам до себе за годину й, не роздягаючись, побрів до ліжка. — ​Найбільший, курва, негідник в усьому бісовому світі… 

Вранці його розбудили дзвони на церковних вежах міста. 

Щойно Вістович спробував підвестись, як йому здалося, що ці дзвони б’ють просто в його голові. Жорстоке похмілля підсилювало їх у тисячу разів, і вони відлунювали у скронях пекельним болем. До всього, страшенно мучила спрага. 

Підвівшись нарешті, комісар поплентався до ванної, де, знайшовши мидницю, заповнену водою до країв, не роздумуючи, занурив у неї голову. Рідина виплеснулася і розтеклася по підлозі. За кілька секунд Вістович підняв голову й судомно хапнув повітря. Відчув, що йому трохи полегшало, втім, тепер до горла підступила нудота. Глибоко вдихнувши й видихнувши, чоловік промовив перше на сьогодні слово: 

— Курва… 

Обережно сперся на стіну і з ненавистю подивився у дзеркало. Звідти на нього витріщилася неголена спухла мармиза з розкуйовдженим волоссям. Під нею виднівся мокрий комір, що був пристебнутий до зім’ятої сорочки. 

— Курва, — ​повторив комісар і відвернувся від свого відображення. 

Він почовгав до вітальні, де з надією відшукав учорашню пляшку. Ухопив її й підняв до рівня очей. Всередині не було ані краплини, отже, похмелитися й трохи полегшити свої страждання йому не вдасться. На столі лежали недоїдки сиру й хліба, проте думки про їжу викликали хіба що відразу. «Треба вийти й перехилити десь чарку, — ​подумав комісар, — ​інакше до завтра не покращає…» 

Вістович переодягнув сорочку й поверх неї одягнув камізельку. Марно спробував причесати волосся. Врешті перестав ним перейматися і просто насадив на голову капелюха. Одягнув плаща і, поклавши до кишені свій порожній портсигар, вийшов на вулицю. 

Погода знову була сонячна й тепла. То тут, то там з’являлися святково вбрані містяни з великодніми кошиками в руках. Радісно перемовляючись, усі вони поспішали