– Вона попросила, щоб я залишилась, – сказала Кетрін.
– Я можу покликати жінку-детектива, – запропонував Мур.
– Ні, вона хоче, щоб тут була я, – відповіла Кетрін. – Я залишуся.
Вона дивилася прямісінько на Мура, не відводячи погляду, і він зрозумів, що перед ним не та жінка, яку він обіймав лише кілька годин тому. Зараз він бачив її іншу сторону, сильну і мужню, яка нізащо не збиралася поступатися.
Він кивнув і сів біля ліжка. Фрост вийняв диктофон і став у ногах пацієнтки. Саме через його ввічливість і спокійний характер Мур взяв його із собою. Зараз тільки бракувало привести Ніні Пейтон агресивного полісмена.
Їй зняли кисневу маску, залишивши тільки носові трубки, щоб повітря потрапляло у її ніздрі. Вона переводила погляд з одного чоловіка на іншого, її очі пильно стежили за їхніми рухами, вишукували приховані загрози. З обережності Мур тихенько представив себе і Баррі Фроста. Спокійно обговорив усі формальності, уточнив її ім’я, вік та домашню адресу. Ця інформація вже була їм відома, але, записавши її на плівку, вони підтверджували нормальний стан її психіки і спроможність давати свідчення. Ніна відповідала на його запитання охриплим монотонним голосом, позбавленим будь-яких емоцій. Мура стурбувала її байдужість. Було відчуття, ніби він слухав мертву жінку.
– Я не чула, як він пробрався до будинку, – розпочала вона. – Я прокинулася вже тоді, коли він стояв над моїм ліжком. Не варто було залишати вікно відчиненим. Не варто було приймати ліки…
– Які ліки? – лагідно запитав Мур.
– Я страждала від безсоння. Усе через… – Її голос стих.
– Зґвалтування?
Вона відвернула погляд, уникаючи його очей.
– Мені снилися кошмари. У клініці мені приписали ліки. Для кращого сну.
«І кошмар, справжній живий кошмар, прийшов до її спальні».
– Ви бачили його обличчя? – запитав Мур.
– Було темно. Я чула його подих, але не могла рухатися. Не могла кричати.
– Ви вже були прив’язані?
– Я не пам’ятаю, як він прив’язував мене. Я не пам’ятаю, як це сталося.
«Хлороформ, – подумав Мур, – щоб знерухомити жертву. Доки вона не прокинулась».
– Що сталося далі, Ніно?
Її дихання прискорилося. На кардіомоніторі знову застрибали лінії.
– Він сів на стілець біля мого ліжка. Я бачила його тінь.
– Що він робив?
– Він… говорив зі мною.
– Що він сказав?
– Він сказав… – Вона важко ковтнула. – Він сказав, що я брудна. Заражена. Він сказав, що мені має бути соромно за власну мерзенність. І він… він збирався вирізати мою зіпсовану частину і знову зробити мене чистою. – Вона затнулася. А відтак прошепотіла: – Тоді я зрозуміла, що помру.
Кетрін пополотніла, а от Ніна здавалася цілком спокійною, ніби розказувала про страждання якоїсь іншої жінки, а не власні. Вона вже не дивилася на Мура, а втупилась у якусь точку за його спиною, і там, десь далеко, бачила жінку, прив’язану до ліжка. А на стільці, захований у темряві, сидів чоловік і неспішно описував ті жахіття, які планував зробити з нею пізніше. «Для Хірурга, – подумав Мур, – це була така собі прелюдія. Це заводить його. Запах жіночого страху. Він підживлює його. Чоловік сидить біля її ліжка і заповнює її думки картинами смерті. Її шкіра вкривається крапельками поту, і цей піт виділяє кислуватий запах страху. Екзотичний аромат, що зводить його з розуму. Він вдихає його і відчуває збудження».
– Що сталося далі? – запитав Мур.
Вона нічого не відповіла.
– Ніно?
– Він повернув лампу мені в обличчя. Світив мені в очі, щоб я не могла його роздивитися. Я бачила тільки яскраве світло. І він фотографував мене.
– А далі?
Ніна глянула на Мура.
– Тоді він зник.
– Він залишив вас саму в будинку?
– Не саму. Я чула його, чула, як він ходив. А ще – телевізор, він був увімкненим усю ніч, я чула телевізор.
Він змінив свій почерк, подумав Мур, і вони з Фростом обмінялися здивованими поглядами. Тепер Хірург почувався набагато впевненіше. Сміливіше. Замість того, щоб за кілька годин закінчити убивство, він відкладав його. Усю ніч і наступний день його жертва лежала, прив’язана до ліжка, і чекала на свій страшний кінець. Він не зважав на ризик, він смакував її страх. Отримував задоволення.
Лінії на моніторі знову прискорили свій біг. Хоча голос Ніни був монотонним і якимось неживим, за її маскою спокою ховався страх.
– Що сталося далі, Ніно? – запитав він.
– Десь у середині я, напевно, заснула. Коли прокинулась, у кімнаті знову було темно. Мені страшенно хотілося пити. Я більше ні про що не могла думати, тільки про те, як сильно мені хочеться води…
– Він на якийсь час залишав вас? Ви були сама вдома?
– Не знаю. Я чула тільки телевізор. Коли він вимкнув його, я зрозуміла, що зараз він прийде до спальні.
– Коли він прийшов, то увімкнув світло?
– Так.
– Ви бачили його обличчя?
– Тільки очі. Він був у масці. Такій, як у лікарів.
– Але ви бачили його очі.
– Так.
– Ви впізнали його? Ви бачили цього чоловіка раніше?
На якийсь час у палаті запала тиша. Мур відчув, як забилося його серце в очікуванні відповіді, на яку він так сподівався.
А тоді Ніна тихенько сказала:
– Ні.
Він відкинувся на спинку стільця. Напруга, яка сковувала палату, раптово розвіялась. Для цієї жертви Хірург був незнайомцем, безіменним чоловіком, а причина, чому він обрав саме її, залишалася таємницею.
Намагаючись приховати розчарування в голосі, Мур продовжив:
– Опишіть його, Ніно.
Вона глибоко вдихнула і заплющила очі, ніби хотіла викликати в уяві його образ.
– У нього… у нього коротке волосся. Акуратно підстрижене…
– Якого кольору?
– Каштанового. Світло-каштанового.
Відповідає кольору волосини, яку знайшли в рані Елени Ортіз.
– Тобто він був світлошкірим? – запитав Мур.
– Так.
– Якого кольору в нього очі?
– Світлі. Блакитні або сірі. Я боялася дивитися йому в очі.
– А форма обличчя? Кругла, овальна?
– Вузьке обличчя. – Вона зробила паузу. – Звичайне.
– Зріст і вага?
– Важко сказати…
– Бодай приблизно.
Ніна зітхнула.
– Середній.
Середній. Звичайний. Чудовисько із пересічною зовнішністю.
Мур повернувся до Фроста.
– Покажіть їй «шість кадрів».
Фрост передав йому альбом з фотографіями злочинців, який у поліції називали «шість кадрів», тому що на кожній сторінці було по шість фотокарток. Мур поклав його на столик біля ліжка і підсунув до Ніни.
Протягом півгодини з тривожною надією вони спостерігали, як вона перегортала сторінки, та на жодній не спинялася. Усі мовчали. Єдиними звуками було шипіння кисню і шурхіт сторінок. Ці фотографії належали злочинцям, які вчинили сексуальні злочини. Ніна перегортала сторінку за сторінкою, і Муру здалося, що їхні обличчя ніколи не
