Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— Схоже на те. Але таким я його пам'ятаю ще з Упсали, коли ми разом учились. Завжди йому треба було доводити, ніби він найкращий і всі дівчата стеляться перед ним. А тепер, постарівши, він упадає за молоденькими дівчатами, прагнучи довести, що він досі привабливий. Це навіть трохи трагічно.

— Тепер заспокоївся?

Вона дала мені щиглика в ніс, а я поцілував її. Я вже анітрохи не соромився. І в цьому була заслуга Карін, чи то новина. Як подивитись.

Все почалося вчора увечері. У неї вдома. І я досі не пішов. Хоч загалом це почалося набагато раніше. Зразу ж, коли я вперше її побачив, ще нічого по-справжньому не усвідомлюючи.

Учорашній день почався, як звичайно. О пів на восьму мене розбудила Клео, тицяючи мені у вухо своїм холодним писком. Вночі вона пробралась у спальню і тихенько примостилась у мене в ногах.

Ще сонний, похитуючись, я почвалав у передпокій і підняв з коричневого килимка ранкову газету. Потім підійшов до телефону. Навчений гірким досвідом, я відключив його, коли тільки прийшов додому а поліційного управління, бо знав, що журналісти рознюхали про мене. Кільком фотографам пощастило сяйнути своїми бліцами перед моїм обличчям, а дещо вони підслухали по поліційній рації. Зокрема те, що я знайшов Скіпку. Та я не мав ніякого бажання виступати й давати інтерв'ю. Мої заслуги були, м'яко кажучи, скромними: телефонна розмова й поїздка на таксі.

Тільки-но я увімкнув апарат, він зразу задзвонив. Ну, почалося, подумав я і приречено зняв трубку.

— Доброго ранку, уславлений герою. Я вас розбудила? Це Карін.

— Та ні. Як добре, що це ви. Я думав, дзвонять журналісти.

— Газетярі за вами полюють, звичайно. Ви бачили сьогоднішні газети? Ваші фотографії великим планом. І корона.

— Ні, ще не бачив.

Я розгладив газету на коліні і побачив себе: на фото я пильно дивився в об'єктив фотокамери з-під козирка чорно-білої картатої кепки. Вигляд у мене був переляканий. Через усю першу сторінку простягся набраний жирним чорним шрифтом заголовок: «Торговець антикваріатом розкриває таємницю року. Знаходить королівські скарби у вбитого колеги».

— Стривайте. Зараз подивлюсь… Ого!

Газета з шурхотом сповзла на підлогу.

— Неповторно! — радів у трубці дзвінкий голосок. — Приголомшливо! У нас буде свято з шампанським. Ви справді молодець, Юхане. Ми любимо вас.

— Даремно ви так думаєте, — запротестував я. — Це чистісінька випадковість. Я випадково там опинився і… і знайшов його.

Перед моїми очима постало обм'якле, нерухоме обличчя із застиглою гримасою на устах. На мене пильно дивилися мертві очі, і я побачив криваву троянду, яка розквітла у нього на грудях. Відчув слабкий запах пороху в порожній кімнаті. Від думки про шампанське мене занудило. Проте я розумів, які вони в музеї всі щасливі.

— Щось ви стали надто скромний, — засміялася Карін. — Цілісінькими днями тут ходили, все випитували. Чистий випадок не міг привести до вкрадених скарбів. Але що трапилося з тим бідолахою, якого застрелили? Хто його вбив і чому? І як сталося, що корона була в нього на голові?

— Спитайте поліцію. Я не маю про це анінайменшого уявлення.

— Ну, та дарма. Головне, що скарби знову в нас. Цими днями було таке відчуття, ніби смерть наклала на музей свою важку руку. Всі ходили, як у воду опущені. А тепер ми влаштуємо свято, отож я й дзвоню. У мене, о пів на восьму, і ви — головна дійова особа. Тільки посмійте відмовитись!

Відмовлятись я не посмів, та й не хотів.

Я наготувався випити свою ранкову каву, проте нам з Клео не пощастило спокійно посидіти за кухонним столом. Телефон не вмовкав ні на хвилину, а в передпокої юрмилися репортери. Хоча я не мав чого їм сказати. Я тільки пояснив, як усе сталося. Мій знайомий, Стіг Стремберг, подзвонив мені. Сказав, що хоче побачитися зі мною увечері в своїй конторі. Було б безглуздо заперечувати, що я приходив увечері в броварню. Щодо всього іншого я відсилав до поліції. Вдавав, ніби нічого й ні про що не знаю. Це, звичайно, трохи розчарувало газетярів, та все ж вони відбатували досить жирний шмат для наваристого бульйону.

Історія з листом від «Червоного серпня», очевидно, просочилась в пресу, але особливої шкоди це завдати не могло, оскільки королівські коштовності після всіх поневірянь і пригод уже були в безпеці, в надійному сховищі королівського палацу. Зробивши наостанці з мене кілька знімків із Клео на плечі, фотографи вийшли на сходи, і в квартирі знову запанувала тиша та спокій.

Весь цей галас довкола вбивства та моєї персони мав той позитивний наслідок, що в крамниці тепер було не протовпитись. Ніколи до мене за такий короткий час не з'являлося стільки покупців. І багато чого розійшлося. Може, й не дуже великі речі, але всякої дрібноти, що вже не один рік пролежала в крамниці, пішло чимало.

— Кому смерть — кому виторг, — філософствував я вголос, п'ючи в товаристві Клео свій післяобідній чай. Перед тим я ходив купити вечірні газети і пересвідчився, що в редакціях чудово зуміли розпорядитися тією скромною кількістю фактів, які їм пощастило роздобути.

З кількох знімків на мене мило дивилася моя Клео, а в середині газети, в рамці, пояснювалося, хто така була Клео де Мероде, тобто справжня Клео. Розповіли й про те, що кицька допомагала мені виходити з деяких скрутних ситуацій, у які я потрапляв. Але про індіанців я промовчав. Отож вони здебільшого товкли воду в ступі та смакували всякі моторошні подробиці, які тільки можна було вигадати.

Їм би отой знімок, невесело подумав я, відламуючи печиво. Фотографію Скіпки, яким він сидів там. Ніколи не забуду його очей, вони мене тепер переслідуватимуть.

Потім подзвонив Калле.

— Привіт, стара примадонно, — єхидно сказав він. — Я бачу, ви з кицькою влаштовуєте прес-конференції. Чудове читво для дурнуватої