Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Він сидів за столом. На тому ж таки місці, що й минулого разу. Дивився на мене, але не бачив. Сидів, зіщулившись і відкинувшись назад, підтримуваний бильцями та спинкою крісла, які не давали йому сповзти на підлогу.

І все ж сидів там не Стіг. Сиділа сама смерть. Володар царства мертвих. На голові в нього золотом і коштовним камінням виблискувала корона короля Еріка. На столі перед собою він стискав у руці скіпетр.

Бліде світло лампочки таємниче палало в темно-червоних рубінах, яскріло в холодних і прозорих діамантах. Мінилися матово-рожевим сяйвом перлини, і блищав величезний зелений смарагд.

З лівого боку піджак був просякнутий кров'ю. Вона розбризкалася на зеленому сукні столу, і я подумав про смертний вирок, винесений Юханом III своєму братові: «І нехай він спливає кров'ю, аж поки сконає».

Жахливий гротеск, думав я, намагаючись не дивитися йому в очі. Безумство. Безглуздя. Як у театрі абсурду. Версія смерті, як у Далі. Бракує тільки піскового годинника з просипаним піском.

Весь особовий склад поліції полює за короною і скіпетром. Зачинившись на замок, сидить уряд, ламаючи у розпачі руки. Калле Асплунд сушить голову за письмовим столом. А я ось тут — наодинці із смертю.

І враз настав запізнілий шок. Я відчув млість, голова пішла обертом. Я опустився на стілець навпроти Скіпки. На те місце, де щойно сидів убивця. Це він виходив на вулицю, коли я почув, як унизу грюкнули вхідні двері.

Я намацав у кишені хусточку, витер спітніле чоло і взяв хусточкою телефонну трубку.

— Та зрозумій же ти, я не маю зараз часу з тобою говорити. — Голос Калле звучав стомлено, роздратовано. — Ти ж знаєш, я об одинадцятій чекаю дзвінка.

— Знаю, — насилу витиснув я і облизав губи, відвернувшись від мерця, що сидів навпроти мене і в моторошній гримасі затуляв губою свій щербатий зуб, як завжди робив за життя.

— Я знаю, але…

— Говори так, щоб я тебе чув, хай тобі чорт! Ти хворий?

— Ні. Ось тільки… Я сиджу тут із ним. Зі Скіпкою. Він мертвий. І на ньому корона. Ерікова корона.

Стало тихо. Протягом довгих секунд я чув тільки, як шумить кров у моєму вусі, притиснутому до чорної телефонної трубки.

— Що ти таке городиш? У тебе… У тебе там корона? А решта?

— Скіпетр тут, а держави не бачу. Решти коштовностей теж. Але все, мабуть, десь тут. Приїздіть негайно. Хегбергсгатан, сімдесят один. Стара Нюрнберзька броварня… Алло! Алло!

Та трубку вже поклали.

Не приносить вона щастя, подумав я і глянув на корону, все ще уникаючи дивитись в очі вбитому. Ерік коронувався пишно, з помпою, щоб потім загинути від рук свого брата. А ось сидить Скіпка. Увінчаний тією ж таки короною — і теж мертвий.

«Кому судилося бути повішеним, той не потоне», — сказав він, коли я сидів тут минулого разу. А ще він розповів мені про те, що йому наворожили: він скінчить життя, досягши високого становища. Підніметься вище, ніж багато хто, перш ніж померти. І пророцтво здійснилось. Ось він, переді мною. Коронований смертю, із королівською короною на голові. Я зіщулився, наче від холоду, хоч у кімнаті було тепло. Потім повільно підвівся і вийшов зустрічати поліцію.

Через десять хвилин досі тихий і темний будинок освітився. Розтинаючи темряву світлом фар, мигтячи синіми лампочками, підкотили машини. Люди в поліційній формі бігли сходами. З повідка рвалася велика вівчарка. Звідусіль спалахували фотобліци, як на шлюбній церемонії королівського подружжя. Преса рознюхала про вбивство, очевидно, через поліційний радіозв'язок, і я не заздрив поліції. Це мало стати подією року. «Вкрадену королівську корону знайдено. Вбитого короновано в старій броварні». Що-що, а матеріал для заголовків був.

Трохи згодом, не обмовившись по дорозі ні словом, ми сиділи в кабінеті у Калле. Він дістав невелику пляшку, обплетену металевою сіткою, з химерним візерунком посередині, і дві маленькі чарки.

— Аж дивно, який ти зразу став скромний, — сказав Калле. — Свіжий труп. Відомості про Скіпку й королівська корона. Та ще скіпетр і держава. Можна багато на що претендувати. Якби ще нагороджували Полярною зіркою і ти був іноземець, то хай би чорти мене вхопили, коли б ти тут-таки не дістав її від прем'єр-міністра. Найбільшу. Але хто знає? Може, замість неї тобі дадуть годинник. Щонайменше торшер.

Задзвонив телефон. Тихі, ненастирливі гудки. Телефон начальника, подумав я, коли Калле зняв трубку. Усім би такий, без отих різких, деренчливих сигналів, якими нас лякають сучасні телефони.

— Так, так, — тільки й сказав він. — Так, так. Он воно що.

— У чім річ?

— Це з броварні. Вони знайшли ще дещо. Папірець на підлозі. У ньому шпилька — мабуть, він був пришпилений до піджака Скіпки. А коли ти відчинив двері, його вдуло на підлогу.

— Що за папірець?

— Того ж типу, що й цей. Хоч літери виписано, а не приклеєно.

Калле висунув шухляду письмового столу й помахав листом, одержаним від терористів. Чвертка аркуша з наклеєними літерами, вирізаними з газети. Великі незграбні літери, якими складають заголовки. Такого ж листа отримав і я.

— І що там написано?

— Одне-однісіньке слово: «Помста».

— Це зовсім не ревнощі, — збрехав я і, спершись на лікоть, подивився на неї. — Але між тобою й Андерсом щось було?

Вона потягнулась. Як кицька. Точнісінько як Клео. Глянула на мене темно-синіми очима. Темно-синіми, мов фіалки.

— Ти не хлопчисько, Юхане. І не старий дід. Проте ти вже досить старий для того, щоб не запитувати про таке в жінки, якій ти освідчився в коханні. Одначе я зроблю