Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— Ну-ну…

— Потім Бенгт убиває Скіпку, витягає в нього з кишені ключі, відчиняє сейф і забирає свої боргові розписки. І тут він бачить, що в цьому ж таки сейфі зберігаються корона та скіпетр, і, запалившись раптом ексцентричною ідеєю, з якимсь відчайдушним, моторошним гумором надіває корону Скіпці на голову, а в руку вкладає скіпетр.

— Ну-ну…

Калле тарабанив пальцями по столу. Здавалося, мої міркування переконали його не дуже.

— А звідки взявся папірець з написом «Помста»? — запитав він. — І навіщо Бенгтові розповідати тобі, що ввечері йому дзвонив Скіпка й він приїхав на місце злочину, але вернувся, бо там уже була поліція?

— Він, можливо, побоювався, що хтось його бачив. Тому й подзвонив Греті, а також Андерсу. Адже в такому разі виходило, що вбивця подзвонив трьом особам, і цілком природно, що хтось із них усе-таки вирішив прийти. Бенгт, наприклад.

— Ти не чув останні новини? — глянув на мене Калле Асплунд. Він, певне, без особливої уваги стежив за моєю версією.

— Які ще новини?

— Про Скіпку. Атож, ми тут дещо відкопали. Дуже цікаві факти. У давніх архівах знайшлася купа всякої всячини. Виявляється, під час війни твій приятель розвинув політичну активність. Підтримував нацистів, власне кажучи. А що симпатизував їм, то це вже точно. Річ у тім, що в той час розвелося безліч типів, — нацистів, зрадників, чи як їх там називали, — котрі не проти були нажитися. Особливо багато з'явилось їх у Норвегії та Данії. І коли їм траплялася гарна, цінна річ, вони переправляли її до Стокгольма. Старовинне срібло, давній живопис, приміром. І знаєш, хто цим займався? Добре платив постачальникам, потім продавав товар і клав прибуток до кишені?

— Скіпка?

— Атож. Твій приятель Стіг Стремберг. І це ще не все. Він удавався й до шантажу. Коли ми оглянули його сейф, ми там дещо знайшли. Отож його передчасна смерть багатьом на радість. Ти шукаєш убивцю в Національному музеї, але зовсім не обов'язково саме на цій обмілині плаває наша рибка. Можливо, цим і пояснюється повернення корони та скіпетра. Вбивця, певне, трохи ошалів, коли, відкривши сейф, побачив регалії. А може, знахідка навела його на думку зайвий раз дошкулити Скіпці. Просто показати на нього, як на винуватця пропажі, насадивши корону йому на голову. Отож бачиш? Є безліч варіантів

— То ти кажеш, що німці та інші фашисти переправляли крадені антикварні речі з Данії й Норвегії до Стокгольма, щоб Скіпка їх тут продавав? Неймовірно.

— Але це так. Усяке траплялось у ті роки. Швеція лишалась однією з небагатьох неокупованих країн, у нас був ринок для антикваріату. А сам Скіпка мав аж дві крамниці. Отже, все це цілком імовірно.

— Коли так, то можливий убивця — Мугенс Анд.

— Мугенс Анд? Чому саме він?

— Згадай-но. Він же брав участь у датському Опорі, а під кінець війни мусив утекти до Швеції. Він, мабуть, знав про цю торгівлю і знав, хто такий Скіпка. Крім того, він непогано володіє вогнепальною зброєю.

— Ти маєш на увазі помсту? Ні, це здається надто неприродним. Виходить, він очікував понад тридцять років, перш ніж завдати удару? Не думаю. Якби в нього був привід до помсти, він не забарився б її здійснити. Пробач, у мене більше нема часу для твоїх індіанських теорій. Я мушу займатися реальними справами, мушу працювати. Але з твого боку дуже мило, що ти зазирнув. До побачення.

Я пішов до Калле Асплунда після сніданку, коли повернувся додому від Карін. Але мій похід не виправдав себе. Калле прийняв мою версію без ентузіазму.

Коли я прийшов до себе в крамницю, подзвонила Карін. І мені раптом стало байдуже, що казав Калле, як він поставився до моїх спроб допомогти йому, — все це уже не мало ніякого значення.

— Вітаю, любий, — пролунав дзвінкий голосок. — Як ти себе почуваєш?

— Після бурхливо проведеної ночі, ти хочеш сказати? Дякую. Відносно непогано, зважаючи на мій поважний вік.

— Не кажи дурниць. Життя починається з сорока років. Ти що, хіба не знав про це?

— Може бути, особливо коли йдеться про американських дам. Але не про схильних до повноти торговців антикваріатом із Старого міста. Ти, звісно, не забудеш, що сьогодні ми разом вечеряємо?

— Я тому й дзвоню. Я запізнюся. Звичайна історія. Тепер, коли знайшлася корона, терміново засідає керівництво, хоча завтра й неділя. Дехто із старих надовго їде за кордон, і треба буде обговорити важливі фінансові питання. Розглядатимуть і кандидатуру нового шефа. Буде багато роботи на машинці. А для Андерса на завтрашній ранок треба підготувати пам'ятні записки й інші папери. Отож я звільнюся не раніше дев'ятої.

— Головне — щоб ти прийшла. У нас, буде врочиста вечеря. Може, прийти допомогти тобі? Я чудово друкую двома пальцями.

— Не вийде. У тебе немає хисту до такої творчої роботи. Краще зайди по мене. Близько дев'ятої я спущусь і ледь прочиню двері з чорного ходу. Закладу під них сірника, щоб ти зміг їх відчинити. Це якщо тебе там не буде, коли я надійду.

— А нічого такого по станеться? Злодії не вернуться й не поцуплять, скажімо, «Батавеьку змову»? Я вже бачу перед очима заголовки газет. «З Національного музею вкрадено картину Рембрандта». «Безвідповідальна секретарка таємно лишила незамкненими двері для свого коханця». «Директор музею іде у відставку».

— Тобі б працювати в якій-небудь вечірній газетці. Коли ти зайнявся антикваріатом, людство втратило великого майстра газетних заголовків. Приходь о дев'ятій. До зустрічі.

Тільки-но я зібрався зачинити крамницю й іти додому, як з'явилася літня дама. Під пахвою вона тримала чотирикутний пакунок в обгортковому папері, обв'язаний білою шворкою.

— Це картина, — несміливо сказала вона. — Адже ви купуєте картини?

Жінка злякано дивилась на мене крізь окуляри в тонкій чорній оправі.