Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Але то була чистісінька брехня. Бо я саме і задумав: ми поговоримо про музей. І про людей, які там працюють. Про червоношкірих і блідолицих.

— Андерс тяжко це сприйняв? — почав я. — До речі, стане він новим директором?

— Андерс, бідолаха, геть занепав духом. Зовні не показує, та я бачу, як він мучиться. Вважає, що сам у всьому винен. Що можна було краще організувати охорону, і взагалі даремно вони випрошували ці експонати. Тепер питання про його призначення повисло в повітрі.

— Чи нема в нього якихось інших прикрощів?

— Ви про що? — Вона здивовано поглянула на мене.

— Ну, більш особистого характеру. Йому ж доводиться утримувати дві сім'ї, не рахуючи себе самого. Як він, власне, викручується?

— Не знаю. По ньому принаймні нічого не видно. Навпаки. У нього чудова квартира, і він часто запрошує обідати друзів і знайомих. Дуже гостинний і таке інше. Ну, й у нього нова машина.

— Достоту як у Діка.

— У Діка? — засміялась вона. — З його зарплатнею? Звідки ви взяли?

— БМВ кольору вершків. Я бачив її цими днями.

— А, он ви про що. Та то ж Гретина машина.

Я взяв собі ще соусу. Так-так, думав я, трохи розчарований. А я ж виходжу з того, що Дік живе шикарно. А машина, виявляється, Гретина. Отак воно. Не слід робити надто поквапних висновків.

— Мабуть, і Андерс відпадає, — уголос подумав я.

— Ото дурниця! Невже ви могли припустити, що він заодно з «Червоним серпнем»?

— Ви бачили листи?

Вона кивнула.

— Андерс показав мені, коли поліція пішла. Він одержав фотокопії.

— Як ви гадаєте, Дік до цього причетний? Адже він іноземець із політичним минулим.

— Може, й так, а може, й ні. Ваша біда в тому, що вам бракує фантазії, хай навіть усе свідчить проти Діка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви вперто чіпляєтеся за кількох людей, з якими випадково зіткнулися. У Швеції вісім мільйонів шведів. А в світі повно іноземців. Мільярди. Одначе вони вас не цікавлять. Ні, ви обрали собі двох-трьох і не відстаєте від них. Опам'ятайтеся, Юхане, — усміхнулась вона.

Я сидів і думав. Можливо, вона правду каже. Я рухався по надто короткій траєкторії. Але ж мені визначили саме цю мисливську ділянку, і я не вільний виходити за її межі. Весь світ не входив у мою компетенцію. Про нього дбав Інтерпол. А Швецією займалася шведська поліція.

— Образилися? Я не хотіла… Я лише нагадала вам, що можуть знайтися й інші люди, причетні до крадіжки. Не тільки ми.

— Маєте рацію, — кивнув я. — Маєте цілковиту рацію, мій любий містере Ватсон. Та от у чім питання. Я, як усі невдахи, закоханий у власні теорії, і мені важко з ними розлучитись. Скажімо, з тією, що у ваших стінах у злодіїв знайшовся помічник. Хто помічник? Чи їх було кілька? І найголовніше… Навіщо? Заради грошей чи тут пахне ідеологією? Політикою? Скажіть мені, якщо можете.

— Та все ж ясно, як божий день. Це політика, велика політика. Вони хочуть, щоб ми звільнили тих двох терористів. Шмідта і другого, як там його звуть. Зараз найголовніше, щоб уряд пішов на поступки і погодився на їхні вимоги. Я справді на це сподіваюся. Що для нас означатимуть через десять років якихось два арештанти в Кумлі? А королівські регалії мають вічну цінність.

— Це, можливо, й слушно. Але треба зрозуміти і уряд. Якщо він зараз піде на поступки терористам, що станеться завтра? І післязавтра. У Швеції безліч музеїв, які погано охороняються. Якщо перший-ліпший злодій почне розгулювати по них і брати собі, що забажає, а потім у такий же спосіб вимагати відшкодування, почнеться хаос. Може дійти й до чогось серйознішого. Викрадатимуть людей, щоб дістати викуп.

Вона кивнула.

— Так-так, звичайно. Адже завжди думаєш тільки про своє, сьогоденне. Але погодьтеся, тут випадок особливий.

Я погодився, але думав про своїх індіанців. Про своїх фальшивих індіанців. За десертом ми теревенили про всяку всячину, а за кавою весело сміялись.

Був четвер. Той самий четвер, коли на одинадцяту годину грабіжники чекали від уряду відповіді. Чи захоче він випустити на волю двох в'язнів у обмін на корону та скіпетр?

Увечері, близько десятої, я зателефонував Калле Асплундові, довго не міг пробитися крізь байдужість секретарок, але нарешті мені це вдалося.

— Ні, — сказав він стомлено. — Нічого. Ми перевернули догори дном кожен квартал по всій Швеції, трусонули кожного злодія. Ми притиснули всіх інформаторів, які тільки в нас є, опитали іноземців, допитали всіх, хто міг мати бодай найменше відношення до людей із «Червоного серпня». Інтерпол зробив усе можливе. Проте марно.

— А зараз десята.

— Якщо тобі немає більше чого сказати, то не завантажуй лінію, — роздратовано просичав він. — Мені нема коли базікати з тобою.

— Ще тільки одне слово, — спробував я затримати його. — Я не певний, що за цим неодмінно стоїть «Червоний серпень». І не думаю, що взагалі хтось хоче визволити в'язнів із Кумли. Все це тільки фальшивий слід. Пам'ятаєш книжки про індіанців, які ми читали, коли були хлопчаками? Там білі бандити іноді перевдягались індіанцями й нападали на диліжанси. На мою думку, й тепер відбувається щось схоже на це.

На другому кінці дроту стало тихо. Кілька секунд мертвої тиші. Потім я знову почув голос Калле — безмежно терплячий голос:

— Дорогий Юхане Крістіане Хуман. Тут, тобто в кабінеті у прем'єр-міністра, сидить майже весь уряд. Міністр освіти, який відповідає за музеї. Міністр юстиції і міністр закордонних справ. І багато інших. Вони у розпачі, не знають, що робити. Адже, будь-яке їхнє рішення може стати непоправною помилкою. А що робиш ти? — Тут голос його підозріливо полагіднів. — Так от, ти займаєш телефонну лінію казочками про білих бандитів, котрі перебираються в індіанців, щоб грабувати диліжанси. Юхане, ось тобі добра порада. — Голос уже