Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

І він дав відбій. Просто мені у вухо.

Я його розумів. Він, звичайно, запрацювався, вимотався. І вважав, що я мелю дурниці. Які в моно були докази, що я знав? Нічого, анічогісінько. Клео скинула з полиці книжку про індіанців, а я вже й мов тут уродився зі своїми висновками, заплутував слідство, заважав. Ні, правильно ото кажуть: не просять — це лізь. Та все ж я думав, що моя версія заслуговує на увагу. Хтось хоче штовхнути поліцію на хибний слід. Трохи клею, ножиці, кілька вечірніх газет — і весь механізм працює марно. Адже історія з політичними в'язнями та шантажем здавалася цілком вірогідною. А мова в листі, принаймні в моєму, справляла враження навмисно неправильної. Щоб показати, ніби відправник не швед. Але все це, звичайно, чистісінькі мої фантазії. І Калле має рацію. Треба кидати це діло. Повернутися до своїх сумних буднів, де немає ні вродливих дівчат, ні таємничих крадіжок.

І тут задзвенів дзвінок. Різко й пронизливо.

— Юхане?

— Так.

— Привіт, друже. Це Скіпка. Як ти там?

Він говорив уривчасто, наче перед цим біг або був чимось наляканий. Чи тверезий він?

— Та дякую. А як ти?

— Хотілося б краще, хлопче. Так от… Ти повинен сюди приїхати. Мені треба розповісти тобі дещо страшенно важливе. Про всю цю історію. Я знаю, де музейні речі і хто їх поцупив. Але поквапся. Справа нагальна. Дуже нагальна. У тебе ж контакт із лягавими та страхувальними компаніями. Але я маю дістати свою частку. І не спробуй мене дурити. Тільки я знаю, де коштовності.

— Гаразд, ти матимеш свою частку. Я ж тобі зразу це обіцяв. Тільки заспокойся. Де ти зараз?

— У конторі. Броварня…

Трубку поклали. Він, видимо, поспішає, подумав я і відпив великий ковток свого розбавленого водою віскі. Потім зняв з вішалки плащ і надягнув його, вже збігаючи сходами вниз.

Мені не пощастило, довелося довго чекати на Корабельному мосту, перш ніж з'явилось одне-однісіньке таксі. Зміна вже скінчилась, та оскільки шофер жив на Седері і йому, однаково треба було проїжджати мимо, він узяв мене.

Вулиці були майже безлюдні. Біля пристані — жодного суденця. Вода навколо Кастелхольмену мерехтіла чорними й холодними блискітками. Нова будівля кооперативного об'єднання розвернула до центру міста свої широкі груди, владно й поважно, ніби хазяїн величезного підприємства, а на великому баштовому годиннику раз у раз мінялися цифри: гнались одна за одною світляні неонові секунди і вогненним розсипом танули в нічному небі. Двоє підпилих чоловіків допомагали один одному в небезпечному для життя круїзі через перехрестя.

Хегбергсгатан була ще тихіша й безлюдніша, ніж минулого разу. Шофер здивовано подивився на мене, коли я, розплатившись, вийшов біли старої броварні, проте нічого не сказав. Він звик не дивуватись, подумав я і глянув на похмурий фасад із червоної цегли. Світла ніде не було. Темні ряди вікон дивилися своїми порожніми очима на самотній вуличний ліхтар, що висів між будинками; розгойдуючись із боку в бік, він кидав тьмяне світло на частину фасаду, лишаючи решту простору в ще моторошнішій пітьмі.

Великі вхідні двері були замкнуті, але малі дверцята збоку піддались. Я спробував зорієнтуватись у темряві. В далекому кінці коридора блиснула червона кнопка вимикача. Я натиснув на неї, і слабенька лампочка освітила стелю своїм каламутним хворобливим світлом, яке ледь сягало підлоги.

Праворуч, перед дверима туалету, так само стояло відро зі сміттям, а одразу ліворуч підіймалися в темряву дерев'яні сходи. Я повільно пішов по рипучих східцях і вийшов у коридор з дерев'яними ґратчастими стінами. Незважаючи на заборону, черкнув сірником. У його непевному мерехтінні я розгледів чорний ґудзик вимикача біля дверей, увімкнув світло і пройшов далі, у великі складські приміщення.

Вітер свистів крізь нещільно зачинені вікна, шуміло й тріщало у великих трубах під стелею, шурхотіло й клацало в далеких кутках.

Меблі, звалені на купу, химерно громадилися в напівтемряві, під сонними жовтуватими кульками світильників, світло від яких не досягало всіх закутнів цього занедбаного приміщення. У повітрі висів слабкий запах аміаку. Далеко внизу, кількома поверхами нижче, грюкнули двері. Може, їх хитнув вітер?..

Далі були ще одні залізні двері. А за ними — сходи, які вели в контору. В Скіпчину контору, маленьку комірчину з брудними вікнами, що виходили на заднє подвір'я, де висіли лискучі туші тварин.

Важка залізна пластина із скреготом повернулася на завісах. Я причинив її за собою і став пробиратися навпомацки, тримаючись однією рукою за поручні. Тут, очевидно, не побажали розщедритися бодай на якесь освітлення. Чи я не помітив вимикача?

В коридорі нагорі мерехтів крізь вікна тьмяний відсвіт рекламної розкоші пічного Стокгольма, що відбивався від свинцевого неба. В самому кінці крізь вузеньку шпарину біля підлоги просочувалася смужка світла. Двері в контору Скіпки були трохи відхилені. Я підійшов, постукав. Ніхто не відповів. За дверима була тиша, цілковита тиша. Тільки звідкись іздалеку, ніби з іншого світу, долинали сигнали машин.

Коли я натиснув на ручку, двері повільно відчинились, і я опинився на порозі кімнати, в якій не так давно вже побував. У конторі антикварного торговця, посередника при позичках грошей та консультанта страхувальних компаній Стіга Стремберга.

Зі стелі звисала та ж таки тьмяна лампочка без абажура, що живилась від акумулятора. На столі стояла наполовину випита пляшка дешевого віскі. Обабіч — дві різнокаліберні склянки. У стіні над письмовим столом я побачив напіввідчинені дверцята, які міцно сиділи на прилаштованих до стіни завісах. Сейф. Умурований в стіну сейф. А квадрат шпалер довкола — світлішого тону, майже іншого кольору, ніж решта стіни. На підлозі стояла в рамці афіша з Еланда[9], рекламна афіша з вітряком. Звичайно вона, мабуть, висіла перед дверцятами сейфа, маскуючи їх.

Однак усі деталі, всі враження, що їх мазок зареєстрував майже миттєво, спливли тільки шумовинням на поверхні. Всього лиш легеньким шумовинням на темно-зеленій хвилі