Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
– Отже ж, не може він без цих закидонів.
– Виходить.
– Ну, а цим він що хотів сказати?
– А хто ж його знає? Треба думати. Але зараз це – не про мене. Релаксонути б. Трохи перенервував. Коли у двір той зайшов. Там безлюдно і страшно.
– Але ж ти зміг.
– Зміг, хай йому абищо… Неприємний він тип. Із каменем за пазухою… – Богдан похитав головою. – І він його може звідти витягти.
– Добре, – невесело підсумував Ігор. – Зараз до Хом’яка. Він поки має бути на місці. А ти дорогою трохи й відпочинеш. На ось тобі музичку.
Він увімкнув і справді чарівливу мелодію. Її звучання робило професорові масаж і ніби – шар за шаром – знімало важкі кілограми бруду, що начіплявся на нього за неповне сьогодні.
Блаженство! І хоч Богдан не знав, що це за мелодія, головне зараз в іншому. Він просто кайфував.
Розділ 16. Хом’як і «Ричард»
Хом’якова й справді застали в барі. Живого, слава Богу, й здорового. Офіціант – хлопець років сімнадцяти з густими й ледь чорними вусиками, які зійшли зовсім недавно, – сказав, що хазяїн на місці, і без зайвих розмов повів до кабінету.
«Молодець Ігор, – подумав професор. – Оперативненько все в нього. Рука на пульсі. Секрети професійної майстерності! Ось так! І їх ще ніхто не скасовував».
Підійшли до дорогих коричневих дверей. «Поводир» обережно постукав. З того боку дозволили ввійти.
Хом’як хоч і рокер рокером, хоч і патлатий-бородатий, а в бізнесі – все як у людей. І офіціант звертається «Артуре Дмитровичу», і кабінет у директора звичайнісінький бізнесменівський. І прикид рокерський із татухами не заважають спілкуватися, «як Карнеґі пише».
Артур Дмитрович піднявся з модного крісла й рушив назустріч. Показував трохи награну щирість. Чи він з усіма такий? Запропонував сісти. Сіли. Сам умостився на директорське місце. Керують тут тільки звідси…
– Ми познайомилися на фестивалі «Еast Sabbath», років з вісім тому, – почав розповідати ніякий не Хом’як, а справжнісінький тобі Артур Дмитрович, коли журналісти привіталися й пояснили, чого хочуть. – У тусі одній опинилися після концерту. Мені його відрекомендували як кльового татухаря. А я тоді якраз шукав мастака, щоб набив мені те, що я хотів. Це коли не стикаєшся із ними, то думаєш, що все просто. Захотів – домовився – набили. І що їх, талантищ задовбенних, тьма-тьмуща. А коли реально… Запаришся шукати… Ну, значить, познайомилися. Він показав свої роботи. Я зрозумів, що це те, що треба. Детально розказав, чого хочу. Він швиденько підготував ескізи. Мені сподобалося. Хоч я й зробив кілька зауважень. Але він усе виправив. І вийшло ще краще, ніж я хотів. Майстер… Ось.
Хом’як підвівся, розстібнув «шкіру» й виставив плече. Посередині тату – скелет людини з гітарою. Довкола нього – великі рогаті голови теж людських скелетів з відкритими ротами. Вони чи то кричать на «гітариста», чи то хочуть його покусати.
– Rock Forever, – прокоментував Артур Дмитрович, явно гордий, що має на собі таке класне зображення. Наче Ґойя його зробив. І на Сотбіс – коли захоче – зможе продати за мільйони. Але – тільки разом із рукою…
Лисицю шпигонуло. Шикарно! Кречет і справді майстер. І днем з вогнем такий талант заморишся шукати. А зовсім поряд, трохи вище від серця… Ого! Така ж татуха, як і в Кречета. Велика літера «М» в обрамленні гілок болотного кипариса, а знизу – перехрещені молоти. Мінеритська. Анциферовець! І цей! Он як! Тут теж треба копати. Хо-хо! Цікаве у вас життя було, пане Кречет. Та й смерть веселенька…
– Шикарно! – видав Марченко.
– Супер! – додав свого захвату Богдан.
Хом’яков гордо всміхнувся й застібнув «рокерський обладунок».
– Так ми й здружилися, – повів далі він, сівши. – Стали партнерами, «замутили» «Ричарда». Почали розкручувати. Я, правда, більше ним займався. Та й капіталу спочатку більше вклав. А Костян потім докинув. Ну, щоб порівну стало. Наша рокерська туса облюбувала приємне містечко. Все пішло в плюси. А потім Креч залетів…
Гості напружилися. Може бути тепло. Чи навіть і гаряче.
– Зняли якось ми дівчаток, – далі оживляв легенду Хом’як, – ну, почудили з ними по-дорослому та й забули. А одна з них – ні. Трохи згодом приходить вона до Креча. Уже з батьком. І – із животом… Переляканий Креч – у ступор. Заістерив… Мені дзенькнув… Батя дівахи тієї – питання руба! Доня народжуватиме! Ніяких абортів. А дитя без батька рости не повинне! І якщо Креч на рушник не стане – кирдик йому прийде. Так і сказав. Тупа й гнила історія. Банальна… А батя там – нехай Аллах заступає! Амбал. Голова лиса. Тільки вуха стирчать. А руки – ніби дві кувалди. Дивишся на нього – і віриш, що з цих клішень живим не вирвешся. Один раз «пощастило» його побачити. І вистачило. Кат катом. Такий, знаєте, як у фільмах. Реальна машина для вбивств. Навряд чи хоч щось його зупинить. А потім ще й дізнався, що він свиней коле. Ну, думаю, Костян, немає тобі іншого шляху, ніж – «кроком руш» під Мендельсона. Креч це зрозумів ще швидше за мене. Спочатку, правда, грошей підсунув. Непогану суму. Не проканало. І забряжчали на його руках священні пута Гіменея… Таке… Дитинка, правда, народилася калічкою, пожила тижнів зо два та й відлетіла на небеса. – Рокер сумно перехрестився. – Шкода… Креч спочатку переживав. Чорний ходив. До чарки став прикладатися. На друзях зриватися. А я потім йому тихенько шепнув, щоб аналіз ДНК зробив. Він послухався. І виявилося, що хлопчик той – і не його зовсім. Але про шнягу цю знав тільки я. Боявся Костян тестя свого шафоподібного. Ой як боявся! Але й жити з Інкою не міг. Між молотом і ковадлом метався. Промучилися кілька років, а тоді таки розбіглися. Точніше – Креч випер її. Надокучило у брехні та страхові жити. А вона ж, Інка, не дурна, хоч і баба. Побачила що у «штриха» бабло почало водитися. Що ж вона – без клепки в голові, щоб на роботі горбатитися, коли тут таку «корівку» доїти можна? Без напряга. Вхопилася за нього – як воша за кожух. Але Креч таки рубонув з плеча. Шрек (це ми тестя його так називали, копія!) ходив, погрожував, так він «макара» травматичного прикупив і сказав, що тепер уже не боїться. Коли що – пустить у діло. Та й друзям шепнув про ці погрози. Але все це до… вибачте… Усе даремно… Шрек. Його це рука. І екстрасенсів не тривож. Він Креча оприходував. Стопудово. Я потім пробив тему. Шрек у своєму селі вже вбив так людину. Теж ножем у серце. Давно, правда. Але довести так нічого й не змогли. Він тоді десь у Росію дременув. Відсидівся. А потім, коли стихло все, й приповз. Хтось йому маякнув, що шухер затих.
Гості перезирнулися. Це ставало цікавим.
– А очі тій людині він теж виколов? – не втримався Лисиця.
– Очі? – задумався Хом’як. – Гм… Про очі ніби не казали… Та там у них що батя, що доня. Яблучко від яблуньки… Теж розпинала Креча. Лаве хотіла постійно. Хоч і жила вже з іншим. Міняла їх… Так не пощастило чуваку. А він непоганим був… Земля пухом…
– А ви його востаннє коли бачили? – запитав донкор.
Хом’як напружився. Бликнув спочатку на Марченка, потім на Лисицю. Заморгав. Знервовано проковтнув. І наче внутрішньо закрився. Не повідомивши пароль. Чи він його й сам забув?
Пауза грала проти Артура Дмитровича. Дві журналістські «п’явки» вчепилися міцно. І сіллю навряд чи їх відженеш. Чотири свердла очей освоювали мистецтво глибинного буріння. І виходило це все у них «на раз».
– Ну, добре вже, добре, – зупинився за крок до вибуху Хом’як. – Був я у нього в студії того дня, коли його… Не можу… Усе не віриться… – Наче й руки затряслися. – Ще й
