Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Отже, він гадає, що я намагаюся витягти з нього відомості, аби самому дістати винагороду від страхувальної компанії та від поліції. Власне кажучи, дуже наївно було сподіватися, що він мені допоможе. Таке життя.

— Знов твоя правда, — погодивсь я. — Розумію. Те, що ти знаєш, ти лишиш при собі. Нехай так. Не наполягатиму. Але скажи мені одну річ. Ти знаєш, хто вони?

— Це ти про кого?

Скіпка насторожився. В його погляді з'явилося щось напружене.

— Ті, хто вчинив крадіжку, звичайно. Злодії. Вони тепер пропонують невеликий обмін. Корону на дещо інше. Тобі відомо, хто вони?

Я зумисне не говорив далі, не хотів відкривати таємницю Калле та уряду, таємницю листів. Але щигля він усе-таки дістав. Досить дошкульного, щоб пустити його повз увагу.

— Обмін? — запитав Скіпка, поставивши склянку. — Обмін? Що ти, в біса, городиш?

— А тут у вас шикарно, в новому будинку, — зауважив я.

— Що б пак, — усміхнувся Калле. — Триста мільйонів на щось та пішли.

— Я тільки на хвилину. Хотів подивитись, як ти влаштувався на новому місці. А коли серйозно, то прийшов довідатися, що у вас нового. Я маю на увазі крадіжку. У мене є деякі міркування, які лише тепер набули завершеного вигляду.

— Ти мене заінтригував.

— Я викладу тобі свою версію, а потім ти свою. Якщо маєш час.

— Не тягни.

— Двоє з терористичної групи приїздять до Швеції, щоб підкласти бомбу в посольстві. Вночі вони намагаються пробратися в кабінет посла. Попадаються. Дістають два роки Кумли. Поки що все правильно?

Калле кивнув.

— Так, добре. Одначе вони комусь надто потрібні, щоб без діла нидіти у шведській тюрмі. Їх треба визволити, але як? У когось виникає ідея. Скажімо, в Діка. Він працює в музеї і добре знає, що охорона там не найкраща в світі. Усі виходять із того, що ризик зводиться до мінімуму з огляду на унікальність скарбів. Дік складає плани входів та виходів. Довідується, що для нічної охорони готують вечерю. З'ясовує і багато іншого. А тоді пропонує «Червоному серпню», з яким він і раніше мав зв'язок, обміняти «скарби» Кумли на регалії шведської корони. Тобі все зрозуміло?

Калле знову неуважно кивнув.

— У Діка були й помічники. З одного боку, Грета, а з другого — Бенгт Хеллер, відомий усім як наївний молодик, захоплений революційною фразеологією. І ось Дік, що різдвяного вечора супроводжував Грету в музей, усипляє охоронців. Злодії заходять через чорний хід, відкривши двері ключами, що їх заздалегідь підготував для них Дік. Виконуючи його настанови, вони пробираються до головного пульту сигналізації і натискають усі потрібні важелі й кнопки. Потім ідуть до вітрин, беруть те, що їм треба, і зникають у підвалі, в схованці, яку їм приготував Дік. Там вони сидять весь різдвяний вечір, щоб уночі, коли все вгомониться, вислизнути тією ж дорогою, що й прийшли. З короною та іншими коштовностями в пластиковому мішку. А потім виїжджають із міста на дачу до Хеллера чи в якесь інше місце. Куди — ніхто не знав. Але одне, в усякому разі, ми знаємо: обмін запропоновано.

— Цікаво, — мовив Калле. — Хоча все це ти й раніше казав. — І, не виявляючи ніякого ентузіазму, він заходився шукати свою люльку.

Я мало не образився.

— У темі можливі варіанти, — провадив я. — Скажімо, їхня організація добираються до Грети, і вони наказують їй зробити те, що я тільки по приписував Дікові, інакше її коханому буде погано. Ну як?

— Гм… Чом би й ні?

— Або Бенгт Хеллер. У нього багато причин допомогти їм.

— Ну, а чому не Андерс Брун? — посміхнувся Калле, випускаючи ядучу хмару диму просто мені в обличчя. Я спробував ухилитись, проте не встиг.

— Ну, це вже занадто, — сказав я, починаючи злитись. — Ти хочеш сказати, що заступник директора музею, який через кілька місяців збирається стати директором, раптом дасть відрубати собі руку?.. Що він поцупить найунікальніші речі, які там будь-коли показували, заради сумнівної втіхи визволити з Кумли двох терористів? Чи не надто безглуздо, навіть як на тебе?

— Гм… Хто знає… — Калле більше не приховував роздратування. — Слухай, Юхане, я ціную твою допомогу, але будь обережний. З ними не жартуй. Ми допитували і Грету, і Діка, проте нічого не домоглись. Або вони справді не мають до крадіжки ніякого відношення, або ж із біса добре брешуть. А що ми можемо зробити? У них алібі на всю різдвяну ніч. Коли сталося пограбування, були вдома, лежали в ліжку. І навіть якби їх не було вдома, вони все одно не змогли б пробратися в музей, не зачепивши снігу. А слідів, ти ж знаєш, ніяких не помічено.

— А якщо терористи пробирались до музею самі, без участі Діка й Грети? Досить того, що ці двоє проробили попередню роботу.

— Цього ми довести не можемо. Поки що не можемо.

— Ну, а уряд? Вони ще не вирішили?

— Вирішили: ніякого обміну. Постановили вважати цей лист жартом, блефом. Кажуть, треба зачекати. А я тим часом повинен знайти злочинців, затримати їх. Отакі, бач, справи.

Постукали у двері, увійшла секретарка і поклала на стіл великий темний конверт.

— Щойно надійшов, сказали вона. — По урядовому каналу.

На листі стоїш напис: «Надзвичайно секретно».

Калле кивнув, узяв ножа для розрізування паперів і розпоров конверт. Обережно висмикнув аркуш чистого паперу, тримаючи його між нігтями. Щоб зберегти можливі відбитки пальців, подумав я.

Він поклав аркуш на стіл, і ми побачили великі, вирізані з газети літери. Точно такі ж, як і в моєму листі: