Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Світ потроху охоплює параноя, — ​розрізаючи шніцель надвоє, аби переконатися, що той добре просмажений, зауважив майор. — ​Від Британії до Італії ледь не кожна газета пише, що мир у Європі тимчасовий. Ми живемо на діжці з порохом і чекаємо лише на іскру. 

— Якщо так, то цією іскрою мала б бути Франція, — ​докинув комісар, — ​горді французи досі не змирилися з утратою Ельзасу. 

— Можливо, — ​згодився Фішер. — ​До того ж Франція — ​єдина серед усіх республіка. Страчувати монархів там вміють, як ніде. Думаю, її слід остерігатися хоча б через це. 

Розсміявшись над власним жартом, він ковтнув трохи шнапсу. 

— Ви забуваєте про Сербію, — ​промовив Бобровський. — ​Точніше, про те, як ця країна вміє скидати тиранів. 

Шніцель йому не смакував, і він повільно, наче змушуючи себе, їв гарнір. 

— «Тиранів», — ​напівсерйозно перекривив його майор, — ​ох, це ваше лівацтво, добродію. Ніяк не збагну, звідки воно в російського вельможі. 

— Але монархія в Сербії залишилася. Адже після травневого перевороту[74] трон посів Петар І[75], — ​сказав Вістович. 

— Який, що цікаво, у 70-му воював за французів, — ​додав Фішер, — ​у мадам історії, як бачимо, своєрідний гумор. 

Яша стенув плечима. 

— Петар — надзвичайно м’який король. Сербія при ньому розквітла. 

— І зблизилася з Росією, — ​додав комісар. 

— У цьому нічого дивного. Південні слов’яни — ​наші брати. 

— Гаразд, тоді міркуємо далі, — ​майор підпалив свою згаслу сигару. — ​Сербія зближується з Росією, а отже, віддаляється від Австрії. Вам, панове, не здається, що Франц Йозеф врешті-решт захоче відновити свій вплив? 

— Тобто, на вашу думку, «іскрою» стануть Балкани? — ​перепитав Вістович. 

— Я лише розвинув думку пана Бобровського. 

— Франц Йозеф захоче, якщо захочуть у Берліні, — ​відповів росіянин, — ​адже вся австрійська політика робиться там. 

— Не перебільшуйте, — ​сказав майор. 

— Я хотів би перебільшувати, але хіба не ваш кайзер називав австрійського імператора «прусським генералом»? 

Мовби відчувши, що говорить забагато, Бобровський опустив очі й знову взявся до своєї картоплі, до якої, як і до шніцеля, все більше втрачав інтерес. 

Спостерігаючи за ними, комісар ніяк не міг зрозуміти, що, зрештою, змусило цих двох до кооперації. Адже вони, безумовно, вирушили в одному керунку, до Лемберга, в якійсь спільній справі. 

— Чи знаєте ви, пане майоре, що полковник Редль також в цьому поїзді? — ​врешті запитав він. Йому хотілося розповісти й про Карела Грумма, але вирішив зробити це пізніше. 

Фішер кивнув і видихнув дим кудись угору, як цирковий штукар видихає вогонь. 

— Ви хотіли сказати «був у цьому поїзді», комісаре, — ​виправив він співрозмовника. 

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів той. 

— Те, що полковник вийшов у Страсбурзі. 

— Он як? 

Непідробне здивування Вістовича добряче потішило майора. 

— Уявіть собі. Просто наш знайомий знайшов спосіб швидше дістатися до Лемберга, ніж ми, — ​пояснив Фішер. — ​Об одинадцятій звідти вирушив інший поїзд, який не робить так багато зупинок, як наш, і прибуває в Ґаліцію швидше. На кілька годин. 

Обідати вони закінчили майже мовчки. Комісар відмовився від десерту, бо не надто полюбляв солодке, а випити ще шнапсу, як пропонував йому Фішер, не хотілося. Зрештою, вони попрощались, і Вістович подався до свого місця у вагоні. 

Знімаючи піджак, чоловік пригадував їхню розмову. На позір, звичайну. Таку ж могли провадити будь-де в Європі, щоб убити час або порушити незручну тишу в товаристві. Проте комісар зауважив пильність, з якою Фішер за ним спостерігав. Мовби намагаючись вловити не просто кожне слово, а й інтонацію, з якою воно промовлене, а надто — ​прихований смисл, що міг за ним ховатися. Майор не запитав комісара, що той робив у Швейцарії, знаючи, певно, що Вістович не скаже йому правди. Тому цю правду майор із A III b намагався відшукати сам. 

Вістович, зрештою, не був проти поговорити з майором щиро. Настільки щиро, наскільки дозволив би йому здоровий глузд і обставини. Можна було б розповісти про імовірну співпрацю Редля з росіянами. Бо хоч полковник стверджував, що має справу з приватним шпигунським агентством, комісар у це не вірив. Однак, завадив росіянин, що був з ними. Хто він, цей Бобровський? Шпиг? Арештант? Компаньйон Фішера? 

Наступні кілька годин комісар знову присвятив розгадуванню шифру. Цього разу він вирішив шукати ключ інакше. Спробував проаналізувати, які символи в цій головоломці трапляються найчастіше. Якщо тут використано алгоритм заміни, тобто за літерою шифру ховається літера повідомлення, то вони мали б означати голосні «а», «е» або «о». Крім того, мусили б знаходитися переважно після приголосних, найчастіше — ​на другому місці в складах… Комісар виписав їх в окремий рядок. Далі спробував розшукати в тексті сполучники, як‑от «і», «у» та «в». Зрештою, Вістовичу навіть здалося, що справа посувається і де‑не-де в шифрі почав угадуватися зміст. 

Непомітно минуло кілька годин і дві станції. Сонце за вікном висіло вже зовсім низько над горизонтом, віщуючи завершення дня й близьку ніч. Ельзас лишився позаду, і тепер їхній експрес мчав поміж горами Шварцвальду, долаючи мости-віадуки й занурюючись у довгі тунелі. Потрапляючи в темряву, пасажири перелякано скрикували й намагалися намацати вмикач світильника. Звісно, стосувалося це тільки пасажирів першого класу, котрі мали в купе власне освітлення. Іншим же доводилось тільки терпляче очікувати, коли поїзд знову виїде з тунелю на світ Божий. У другому класі жарівки вмикалися не раніше восьмої години. 

Несподівано в його двері хтось постукав. Вістович стрепенувся й витягнув з кишені браунінг. Відчинив, тримаючи зброю напоготові. 

У коридорі стояла Маґда. 

— Можна мені зайти? — ​запитала вона. 

Комісар, не кажучи ні слова, відступив убік, одночасно ховаючи браунінг. Жінка зайшла досередини. В руках у неї виявився ресторанний кошичок, в якому зазвичай доставляють клієнтові їжу додому. З нього визирала та сама нерозпита пляшка «Chianti», знову закрита корком. 

— Майже все з нашого сніданку згодиться на вечерю, — ​сказала Маґда, ставлячи кошичок на стіл. 

Вістович все ще мовчав. 

— Гаразд, якщо не хочеш мене бачити, я піду. 

Він обережно її стримав. 

— Давай нарешті поснідаємо, — ​запропонував чоловік, і Маґда не стримала усмішки. 

За пів години все їхнє невеличке приміщення вже заливало червоним призахідним світлом. 

Сир і фрукти зі сніданку чудово смакували до вина. Трохи зачерствілі ельзаські булочки мали, втім, досі апетитний вигляд, і варення з персиків пасувало до них не гірше, ніж пасувало б уранці. 

Чоловік і жінка багато жартували й балакали про подорож. Обговорювали австрійську залізницю і тішилися, що живуть у часи, коли технічні можливості дозволяють людям за короткий час, усього за дві з половиною доби, переміститися з Берна до Лемберга. Тоді ще як на початку минулого, дев’ятнадцятого