Маятник Фуко - Умберто Еко
Наш відвідувач був зодягнений у синій костюм з білою сорочкою та перлово-сірого кольору краваткою, і я інстинктивно запитав себе, чому він переодягнувся в цивільне. Волосся, неприродно чорне, було зачесане назад уздовж вилиць двома, в міру напомадженими, пасмами, які залишали на блискучій маківці лисину, порисовану тонкими і правильними, наче телеграфні дроти, смужками, які літерою V розходилися з верхівки чола. Його обличчя було засмагле і мало не лише зморшки явно колоніального походження. Ліву щоку перетинав блідий рубець, від губи до вуха, а оскільки він мав чорні й довгі вуса, а-ля Адольф Манжу, то рубець незначно спотворив лівий вус там, де шкіра відкрилася менш ніж на міліметр і тоді закрилася знову. Дуель чи перелітна куля?
Він представився: полковник Арденті, простягнув руку Бельбові, а мені просто кивнув головою, коли Бельбо відрекомендував мене як свого співпрацівника. Він сів, закинув ногу на ногу, підтягнув на колінах штани, відкриваючи дві короткі шкарпетки амарантового кольору.
«Полковник… дійсної служби?» запитав Бельбо.
Арденті показав свої дорогі штучні зуби: «Можна сказати, у відставці. Або, якщо бажаєте, в резерві. Може, цього й не видно, але я вже старий чоловік».
«Не видно», мовив Бельбо.
«А все ж я брав участь у чотирьох війнах».
«Ви, мабуть, почали разом з Ґарібальді».
«Ні. Поручник, доброволець в Ефіопії. Капітан, доброволець в Іспанії. Майор знову в Африці, аж поки ми не покинули наші колонії. Срібна медаль. У сорок третьому… скажімо, що я обрав сторону переможених і втратив усе, крім чести. В мене вистачило мужности розпочати все від початку. Іноземний Легіон. Школа відваги. У сорок шостому — сержант, у п’ятдесят восьмому — полковник, з Массу. Як ви вже зрозуміли, я завжди обираю сторону тих, хто програє. З приходом до влади лівих прихильників де Ґоля я вийшов у відставку і переїхав жити до Франції. Налагодив непогані контакти в Алжирі й заснував у Марселі імпортно-експортну фірму. Цього разу, гадаю, я обрав сторону переможців, оскільки тепер живу з ренти і можу займатися своїм хоббі — нині це так називають, правда? Останніми роками я записав результати своїх пошуків. Ось…» Він вийняв зі шкіряного портфеля об’ємну теку, яка тоді видалась мені червоною.
«Отже», мовив Бельбо, «книга про тамплієрів?»
«Авжеж, про них», визнав полковник. «Це моя пристрасть майже з юности. Вони теж були солдатами фортуни, які шукали слави по той бік Середземного моря».
«Пан Казобон займається тамплієрами», сказав Бельбо. «Він тямить у цій справі більше від мене. Розповідайте».
«Тамплієри мене завше цікавили. Когорта щедрих людей, яка несла світло Європи поміж дикунів двох Тріполі…»
«Вороги тамплієрів не були, зрештою, такими вже дикунами», сказав я примирливим тоном.
«Вас ніколи не брали в полон маґрібські бунтарі?» запитав він мене саркастично.
«Поки що ні», відказав я.
Він пильно подивився на мене, і я зрадів, що не служив у його сотні. Він заговорив до Бельбо. «Вибачте, я належу до іншого покоління». Він знову глянув на мене з викликом: «Ми тут стоїмо перед судом чи…»
«Ми тут розмовляємо про вашу роботу, полковнику», сказав Бельбо. «Розповідайте, будь ласка».
«Я хочу одразу з’ясувати одну річ», сказав полковник, кладучи Руки на папку. «Я готовий вкласти свою частку у витрати на публікацію, не думаю, що будуть збитки. Якщо вам потрібні наукові гарантії, я вам їх забезпечу. Дві години тому я зустрівся зі знавцем у цій галузі, який спеціально приїхав з Парижу. Він зможе написати авторитетну передмову…» Він угадав запитання Бельбо і зробив знак, ніби кажучи, що поки що краще не входити в подробиці, через делікатність справи.
«Докторе[53] Бельбо», сказав він, «тут, на цих сторінках, у мене матеріал для книжки. Справжньої. Небанальної. Кращої від американських романів. Я відкрив дещо дуже важливе, але це лише початок. Я хочу розповісти всім те, що знаю, щоб той, хто має змогу доповнити цю головоломку, прочитав це і дав про себе знати. Я хочу кинути приманку. А крім того, я мушу зробити це зараз же. Людина, яка переді мною знала те, що знаю я, була, ймовірно, вбита, і саме тому, що не розповсюджувала свого знання. Якщо я розповім двом тисячам читачів про те, що знаю, ніхто більше не буде зацікавлений у тому, щоб мене усунути». Він зробив паузу: «Ви знаєте те і се про арешт тамплієрів…»
«Мені про це розповідав пан Казобон, і мене вразило, що цей арешт пройшов так безперешкодно, а лицарів взяли зненацька…» Полковник співчутливо усміхнувся. «Справді. Смішно думати, що люди, такі могутні, що наганяли страх на короля Франції, не мали змоги наперед дізнатися, що чотири негідники підбурюють короля, а король підбурює папу. Облиште! Тут треба думати про існування якогось плану. Вищого плану. Припустімо, що тамплієри задумали завоювати світ і знали секрет величезного джерела могутности, секрет, для збереження якого варто було пожертвувати цілим кварталом тамплієрів у Парижі, командоріями, розкиданими у всьому королівстві, в Іспанії, Португалії, Англії та Італії, замками у Святій Землі, грошовими депозитами, усім… Філіп Красивий підозрює про це, інакше незрозуміло, чому він розпочав жорстоке переслідування, кидаючи неславу на цвіт французького лицарства. Храм розуміє, що король здогадався і намагатиметься знищити його, чоловий опір даремний, план вимагає ще часу, можливо, місце знаходження скарбу, чи хай там чого іншого, ще треба остаточно уточнити, а може, з нього треба користатися повільно… І секретна директорія Храму, існування якої тепер уже визнають усі…»
«Усі?»
«Ясна річ. Неймовірно, щоб такий могутній орден міг довго існувати без таємного правління».
«Бездоганний аргумент», сказав Бельбо, зиркаючи на мене краєм ока.
«А звідси», сказав полковник, «можна зробити такі ж очевидні висновки. Великий магістр, безсумнівно, належав до таємної директорії, але він, мабуть, був її зовнішнім прикриттям. Ґотьє Вальтер, У книжці La chevalerie et les aspects sécrets de l'histoire[54], говорить, що в їхньому плані завоювання влади остаточним терміном вважався двотисячний рік! Храм вирішив піти в підпілля, а щоб це зробити, треба було, аби орден зник з-перед очей загалу. Вони віддають себе в жертву, ось що вони роблять, включно з великим магістром. Дехто дає себе вбити, — ймовірно, що вони були вибрані жеребкуванням. Решта упокорюється, пристосовується. А куди поділися нижчі ієрархії, світські братчики, теслі,
