Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Піду, коли виросту, в поліцію, як ти, — ​повідомляв молодший. 

— Ну, йди, — ​стенав плечима брат. 

— Або до війська… Куди завгодно, тільки з цього пекла. 

Самковський розумів його. Зараз батько постарів і вже трохи вгомонився. А раніше, повертаючись п’яним додому, вчиняв такий рейвах, що збігались сусіди. 

— Добре, заберу тебе до Лемберга, — ​казав він малому й куйовдив йому чуприну. 

— Обіцяєш? — ​перепитував той. 

— Пф-ф, буду тут перед малим гівнюком обіцянками сипати. 

— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — ​молодший починав нити, аж поки не отримував від брата виразне слово честі. 

Врешті з будинку виходила мати й кликала їх назад до столу. Батько, мовляв, заспокоївся. «Заспокоївся» — ​означало, почав куняти за столом. Родина бралася до їжі, не зважаючи на нього, і лише тоді наставала коротка мить свята. 

Саме тому, стоячи зараз перед директором поліції, Самковський повідомив, що може без проблем залишитись у Львові. «Шкода тільки малого, — ​подумалось йому, — ​він мене завжди чекає з нетерпінням. Але нічого, приїду після свят». 

— Що ж, добре, — ​промовив Шехтель, встаючи з крісла. 

Було видно, що така відповідь підлеглого припала йому до душі. 

— Сьогодні зайдіть у канцелярію, — ​продовжив директор, — ​заберіть документи на отримання позачергової премії. Вчора я все підписав. Гроші вам зможуть видати десь через тиждень після Великодня. Ще через місяць якусь виплату зробить наша Страхова спілка… 

— Дуже доречно, бо проїзд у трамваї дорожчає, — ​спробував пожартувати Самковський. 

Директор, втім, не звернув уваги на цю репліку. 

— Клопотатиму про ваше підвищення до комісара другого класу, але обіцяти не можу… Самі розумієте, доки хтось не піде на емеритуру або не вмре, місце не звільниться, — ​продовжив він. 

Самковський кивнув. Звісно, він не вчора почав службу і з таким станом речей був добре ознайомлений. 

— Втім, якщо розкриєте справу, для вас я переверну гори, — ​раптом сказав Шехтель. — ​І не тільки тому, що готуюся до приїзду міністра… Убито поліціянта. Для нас знайти вбивцю — ​справа честі. 

Повторювати двічі не довелося. Вони попрощались, і Самковський вийшов з кабінету шефа. 

«Що зробив би зараз Вістович?» — ​подумалось йому, проте ця думка одразу ж викликала роздратування. Ні, чорт забирай! Це його власне розслідування. І озиратися на шефа він не буде. Найпевніше, коли комісар повернеться, справу вже буде зроблено, і цей скурвисин Брюкнер сидітиме за ґратами, чекаючи на суд і повішання. 

Самковський зайшов до свого кабінету, але тільки для того, щоб узяти плаща й капелюха. На якусь мить зупинився і, знявши окуляри, розтер вказівним пальцем червонуватий відбиток на носі. Нова оправа була важка, незручна і вдавлювалася в обличчя, мов середньовічна маска, призначена для покарань за підглядання чи пхання носа не в свої справи. Власне, за все, що було для поліціянта службовим обов’язком. 

Ад’юнкт вирішив найперше вирушити до доктора Фельнера на Пекарську, де була міська мертвецька[61]. Фельнер, безумовно, встиг бодай поверхово дослідити труп жертви, отже, матиме що розповісти слідству. Навіть дещиця потрібної інформації могла б зараз допомогти. 

Ад’юнкт намагався спершу зателефонувати доктору, проте в його кабінеті ніхто не піднімав слухавки. Тоді він попросив чергового підготувати службовий фіакр, прихопив нотатника, олівець і кілька вранішніх газет, аби перечитати їх по дорозі. 

Газети подавали новину про жорстоке вбивство на Клепарові переважно однаково: «Загинув поліціант в чині віцекапрала», «Був добрим батьком, зоставив сиротами двох малолітніх дітей», «Убивцю не знайдено, жодних заяв у Дирекції не зробили», ліва преса, як‑от «Робітник» та «Селянин», іронічно зауважувала, що і не знайдуть, бо «галицька поліція здатна хіба що розганяти мирні демонстрації трудящих і трусити їхні помешкання, шукаючи зброю та друковані видання з братньої Росії…». Самковський криво посміхнувся і заховав газети до кишені. Екіпаж зупинився біля «Царства мертвих» на Пекарській, як називав це місце сам АїдФельнер. 

Зрештою, це й було, мабуть, найкращим порівнянням. І не тільки тому, що тут зберігалися тіла небіжчиків. Низький коридор з бетонними стінами, який провадив до головних приміщень, ледь освітлювався кількома лампами. Тиша, що панувала в ньому, давила на вуха, а сирість проникала під одяг і, здавалося, навіть під шкіру. 

Самковський не знав достеменно, за якими дверима знаходиться кабінет Фельнера, тому зупинявся перед кожними, щоб прочитати на них таблички. Врешті, побачивши на одній з них напис «Dr. Fehlner», зітхнув з полегшенням і, вже збираючись смикнути за ручку, щоб відчинити, завмер. Зсередини кабінету почувся сміх. Спершу тонкий жіночий, потім хриплий чоловічий. Услід за цим — притишені голоси. Слова розчути було важко, але добре відчувалося збудження, з яким вони промовлялись. 

Самковський спершу кашлянув кілька разів, а потім гучно постукав. Голоси затихли, проте почулось шурхотіння, наче хтось приводив до ладу одяг. За якийсь час зсередини повернувся ключ і двері відчинились. На порозі постав розчервонілий доктор Фельнер у картатій камізельці, сорочці з розтріпаним коміром і без краватки. 

— Сам… Самковський? — ​здивовано витріщився він на прибулого. — ​Що ви тут робите? 

— Я у справах слідства, — ​відповів той. 

За плечима доктора промайнула жіноча постать у білому халаті. 

— Але ви… Хіба ви… розслідуєте щось? — ​доктор говорив, бентежно озираючись назад, мовби господар, який не впевнений, чи в домі прибрано і чи можна пускати всередину гостя. 

— Звісно, розслідую, — ​в ад’юнкта уривався терпець. — ​Директор призначив мене відповідальним слідчим у справі вбивства на Клепарові. 

— Ах, ви про це… — ​доктор відступив нарешті, пропускаючи його досередини. — ​Бідолаха капрал, що тут скажеш. 

— Віцекапрал, — ​виправив його Самковський і ґречно вклонився його асистентці, що ні в сих ні в тих сиділа на кріслі поруч столу. На столі поміж паперів стояла тарілка з над’їдженими канапками і кількома шматочками шоколаду. Поруч — ​дві порожні філіжанки. 

— Зосю, зробіть гостеві кави, якщо ваша ласка, — ​звернувся Фельнер до помічниці. 

Та схопилася з місця й випурхнула за двері. Зося! Самковський пам’ятав це ім’я. Саме цю жінку він намагався роздивитися, коли прийшов до тями в лікарняній палаті. Що ж, тепер це йому вдалося: невисока чорнявка, великі виразні очі, делікатний ніс і губи. Нижня прикушена, чи то від сорому, чи то від того, що асистентка стримувала сміх. На вигляд мала біля двадцяти п’яти або тридцяти років. 

— Ви не подумайте нічого зайвого, Самковський… Я одружений чоловік, — ​пробелькотів Фельнер. 

«Старий кнур», — ​подумав ад’юнкт, але промовив інше: 

— Думаю, часу на каву в мене не буде, пане докторе. 

— Як скажете, — ​з неприхованим полегшенням у голосі відповів той. 

— Чи мали ви час обстежити тіло вбитого? — ​ад’юнкт, сам того не бажаючи, зробив у сказаному надто виразний і нескромний наголос. 

Фельнер кивнув. 

— Ходіть, я вам дещо покажу. 

На цих словах чоловіки вийшли за двері, опинившись