Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока
Невеличкий автосалон був розташований поряд з автовокзалом, низьким дахом уклоняючись стрімким білосніжним стінам і гостроверхим дахам костьолу, що височів над провінційним Млинарже. Автосалон зустрів Ярослава автоматичними дверима, які тихо розчинилися перед ним, струменем прохолодного повітря з кондиціонера і рекламною вивіскою, котра розповідала, що саме тут можна взяти недорого автомобіль напрокат. Зодягнений у чорні штани, білосніжну сорочку і блакитну краватку менеджер уважно вислухав Ярослава і запопадливим жестом указав на скляні двері, що вели до внутрішнього майданчика для паркування. Ярослав швидко зупинив свій вибір на непримітному темно-синьому «Фольксвагені», зачекав кілька хвилин, доки буде оформлено договір, розрахувався й виїхав на бруківку вузьких вуличок міста.
Деякий час довелося поблукати незнайомим містом – Ярослав не хотів розпитувати перехожих про місцезнаходження потрібної адреси, щоб не привертати зайвої уваги, а заодно вирішив дещо вивчити розташування вулиць і виїздів з міста. Нарешті він відшукав потрібну п'ятиповерхівку і, роздивившись околиці, вирішив знайти якусь кав'ярню, щоб пообідати. Таке місце віднайшлося за кілька кварталів. Він зупинив авто на просторому асфальтованому майданчику перед піцерією і попрямував до невеличкої зали, яка дала притулок кільком десяткам відвідувачів за прозорою скляною вітриною. Вже підійшовши до широкого шинквасу з фальшивого мармуру, над яким світилася біла пластикова вивіска з асортиментом страв та напоїв, що їх можна було замовити, помітив Сердюка та Мостового.
Обидва хлопці сиділи за два столики від нього, з кухлями пива в руках. Недбало теребили великі рожеві креветки і про щось неголосно розмовляли. Ярослава вони або не помічали, або його обличчя було їм незнайоме. Все ж, намагаючись бути якомога обережнішим, Ярослав повернувся до них спиною, впівголоса попрохав офіціантку принести меню йому за столик і примостився так, щоб від хлопців його відмежували три столики, зайняті відвідувачами. Довго гортав меню, після чого замовив якісь страви, запитав у офіціантки дозволу палити і, отримавши його, клацнув запальничкою. Крадькома кинув кілька поглядів на столик, за яким сиділи Сердюк із Мостовим. Скидалося на те, що йому нарешті пощастило. Він не лише натрапив на своїх «клієнтів» одразу після прибуття до Млинарже, його ще й не впізнали – тепер Ярослав міг заприсягтися в цьому. Так безпосередньо поводитися, як це робили його підозрювані, могли лише люди, які не відчувають небезпеки. Втім, якщо він ледь-ледь міг згадати обличчя одного з них, завдячуючи тому, що колись працював у міліції й перетинався з ним у зв'язку з якоюсь кримінальною справою, шанс пригадати його обличчя для Сердюка й Мостового наближався до нуля. Хоча дозволити собі розслабитися Ярослав не міг. За чверть години він узявся до їжі. Коли закінчував їсти перше, відчув у кишені вібровиклик мобільного телефону.
Телефонував Іван.
– Здрастуй, дорогий, – долинув до Ярослава, як завжди, спокійний і впевнений голос. – Як ти?
– Цілком добре, Іване. Зараз саме обідаю.
– Надто пізно. Ти не слідкуєш за своїм харчуванням.
– Так, не слідкую.
– Це не дуже добра звичка, і час покаже справедливість моїх слів. Маю надію, у тебе вистачає розуму не харчуватися в тих піцеріях, які, немов гриби після дощу, розрослися на кожному кроці?
– Звичайно, Іване. Я в японському ресторані й зараз саме вирішую, чи обійтися звичайним суші, чи спробувати морського їжака.
– Почуття гумору в тебе краще, аніж манери, хлопче. Але облишимо їх. Я виконав ту справу, про яку ти прохав мене.
– Я вдячний тобі.
– Не варто подяки, – Іван відкашлявся. – Подякуєш, відвідавши мене найближчим часом. Я спробую продемонструвати, як мусить харчуватися людина, що поважає себе. А Спудей не причетний до нападу на твого товариша, дорогий.
– Це точна інформація?
– Настільки точна, що така людина, як я, може дати слово: вона вірогідна на сто відсотків. Спудей уже два місяці як відійшов від справ і сидить у Монте-Карло з сімнадцятирічною білявкою, в котру втріскався, неначе сопляк. Це надто принизливо, коли тобі шістдесят, а якась довгонога особа, котра ще вчора бавилась лялькою Барбі, крутить тобою наче циган сонцем. Принизливо і смішно. Але Семен дожився до такого стану. До речі, він теж полюбляв харчуватися в піцеріях.
– Ще раз дякую тобі, Іване.
– Бережи себе, дорогий. – На тому кінці вимкнулися.
Ярослав поклав слухавку на стіл. Мостовий із Сердюком замовили ще по одному кухлю пива. Закінчивши з першим, Ярослав підсунув до себе дощечку з піцою, на якій шматочки курки й ледь присмажених шампіньйонів потопали в янтарній хвилі розтопленого сиру. Їв не поспішаючи. Коли офіціантка принесла каву, Мостовий ніс від стійки ще два кухлі пива. Ярослав зрозумів, що пересидіти хлопців не вдасться, тож немає іншого виходу, як очікувати їх в автомобілі, що на сонці розпікся до стану мартенівської печі. Він не поспішаючи допив каву, розрахувався і пішов до виходу. Коли минав столик, за яким сиділи Мостовий і Сердюк, відчув на собі уважний погляд.
– Ти нічого не забув, пшеку? – почув розв'язний голос Мостового.
Ярослав зупинився й одягнув на обличчя дурнувату посмішку.
– Prosze pana? – поглянув на Мостового.
– Не треба мене прохати. Телефон свій забери, а то прийдеться у рейсу дзвонити, – Мостовий реготнув з власного жарту й додав: – Що, не розумієш, бідолахо? Не знаю я вашої тарабарської, телефон, кажу, на столику залишив, – указав він рукою.
Ярослав почервонів і ляснув себе долонею по лобі. Він дійсно забув на столику телефон.
– Dzienkuje bardzo, dzienkuje! – замахав він головою і повернувся по апарат.
Мостовий пхикнув:
– Спасибі не булькає. Дивися голову не загуби.
Ярослав, подумки лаючи себе останніми словами, вискочив з піцерїї. Таких помилок він не міг собі дозволяти. Заспокоївся лише тоді, коли сів за кермо й відігнав машину в затінок крислатої тополі,
