Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Ти й далі віриш у цю маячню? – показав фейсом оцінку сказаному Ігор.

– У кожній брехні завжди є хоч трошки правди, – відповів професор, ховаючи блокнот і дістаючи брелок, але так, щоб не бачив Марченко. – Інакше б звідки на землі взялося стільки обдурених?

– Теорія, – не бажав миритися Ігор. – Якщо навіть і повірити, що з криміналом Кречет не був пов’язаний і жив із ним у мирі, усе могло помінятися. Там це недовго.

– Термінатор би про це знав.

– Облиш. Я й досі не розумію, чому він погодився з нами побазарити.

– А я йому вірю. Не в усьому, звісно. Але вірю. Хоч і слизький він. Та й інших фактів у нас немає.

– Просто він веде свою гру.

– Час розсудить.

– Звісно. Він суддя для всіх. І для всього.

– А й правда ж! – грайливо прозрів Лисиця. – Тоді тримай, – і вручив донкорові брелок. – Нехай оберегом буде. Подарунок.

– На честь чого? – зробив великі очі Марченко.

– На честь мого чудового настрою.

– В «Абра-Зіні» прикупив?

– Угу. Останній.

– Дякую, – підкинув на долоні несподівану власність Ігор. – З голоду тепер не помру. Біля кожної компанії їстівної можна швартуватися. Буду за свого.

Лисиці сподобався і Марченків дотеп, і те, що він реально зрадів. На професоровій мармизі вималювалася задоволена усмішка. Такі миті – це те, заради чого людина живе. Бути радістю для інших. І самому радіти з того.

Донкор причепив подарунок до ключів і взявся запускати двигун. Його «коневі» застоюватися не випадає. Колеса годують.

Розділ 15. Ду Фу проти Шу Тин

Лисиця вимкнув усмішку і ще раз поглянув на «Алі-Бабу…». Ніби хотів позначити червоним кольором. Щоб більше ніколи тут не з’являтися. Ніколи. Але від того, що побачив, його наче струмом укусило. Чоловіча постать підійшла до дверей і прошмигнула до кафе. Гм… Видалася знайомою. Замуляла неприємна думка. Термінатор? Наче він. Але чому до цього кафе? Так само не знає? Нонсенс. Стоп! А там же зараз може бути Алекс. Чи це бажане за дійсне? За той час, поки Богдан шпацирував «Абра-Зіною», в «Алі-Бабі…» могло змінитися багато чого. Але поява на горизонті Термінатора занепокоїла. Він ще під час знайомства не сподобався. Відчувалося подвійне дно. А може – й потрійне. І хоч Термінатор наче й просвітив щодо Кречета і, може, дав кілька підказок, які ще треба перевірити, усе ж залишив каламутний осад у душі. Гм… Для балансу? І ще невідомо, чого більше.

Поділився тривогою з донкором. Той занепокоївся теж. Випадковості зараз не модні.

– Треба перевірити, – заглушив двигун Ігор і затарабанив по керму. – Не подобається мені це все.

– Угу, – кивнув Богдан. – Трохи напружує. А напругу бажано знімати.

– Кинемо на сірниках? – подивився на пасажира Марченко.

– Тобто? – вирячився професор.

– Кому йти.

– Угу, – знову кивнув Лисиця. Але сказати хотів зовсім інше. – А раптом випаде мені? Я ж уже був.

– Пам’ятаю-пам’ятаю, – з хитринкою розтягнув либу Ігор. – Ледь у гречку блакитну не вскочив.

– Еге ж! – перекривив його Богдан. – Мели, поки безплатно.

– Мені теж не можна, – посерйознішав донкор. – Термінатор мене знає.

– А мене хіба ні?

– Тебе вже міг забути. – Аргументів у журналіста явно десять грамів.

– Не думаю, – обрізав і ті категоричністю Лисиця. – І якщо він і той, з ким там «забив стрілу» (а не просто зайшов кави попити), якимсь боком до нашого вбивства, можемо їх налякати. Замість того, щоб просто вистежити.

– Це тільки сказати легко, – подивився на кафе Марченко. – А як зробити? Та й Термінатор і справді міг просто зайти кави попити. Був десь поряд. У справах. А ми тут піни нагнали.

– А він не знає, що це – гомосяцька забігайлівка? – почав про наболіле Богдан. – Чи тут кава найсмачніша? Чи живе недалеко? Чи, може, напад кавоманії стався, коли проходив повз?

– Гм… – задумався Ігор. – Логічно. Можемо почекати, поки з’явиться. Він же може вийти разом із тим, з ким прийшов на зустріч. І палитися не треба.

– Шансів мало, – закрутив головою професор. – А якщо на півдня зависли?

– Та все правильно, – знов затарабанив по керму Марченко. – Треба йти.

Він потягся до бардачка й дістав сірникову коробку. Обдивився, ніби бачив уперше чи був затятим філуменістом[79].

– Не треба, – зупинив Богдан, коли Ігор почав діставати «червоноголові набої». – Я піду.

– Алекса вже не боїшся? – закрив коробку Марченко.

– Тепер він мене боятиметься, – заводив себе Лисиця. – Якщо ще там.

– Зачекай, – поклав сірники на торпедо донкор. – Що нам дає ця розвідка і що втрачаємо, якщо проколемось?

– Дізнаємося, до кого він приходив, – запустив логіку майбутній агент і дістав «шмайсера». – І вже від цього танцюватимемо. – Підготував пістоля до «всяк-випадку». – Ну, а побачить мене – діятимуть обережніше. – Знову заховав до сумки. Але так, щоб одразу можна було вихопити. – Якщо вони й справді тут якимсь боком.

– А якщо ні?

– Перестрахуємось. Доказів усе одно ніяких. Тільки відчуття. А їх на хліб не намажеш. А так – може, що і вполюємо.

– Добре.

Лисиця вибрався з «лачетті» й непоквапом пішов. Права рука інстинктивно торкалася сумки. Де «відомо що» лежить. Ліва напружено тримала телефон. Видно, що цей візит до «Алі-Баби…» подобався не дуже. Краще б плуга тягти. Чи рекламувати чебуреки. У поролонових обладунках. Та обирати не випадало.

Ігор уважно стежив. Телефон теж тримав напоготові. Так домовились. Якщо Богдан маякне – одразу ж бігтиме «туди». Гасити небажаний «шухер».

Професор на ходу вибрав донкорів номер і натиснув. Для перевірки. Все вийшло. Контакт є. Озирнувся. Марченко показав «ок». Усе. Можна. Ключ на старт.

Знайомі двері відчиняв із хвилюванням. Багато чому. І свіжий спогад про сніданок. І сьогочасне напруження. Не Штирліц же. І звички, виробленої роками, не мав.

За дверима нічого не змінилось. Той самий бармен. Той самий офіціант. Ті ж самі фото й картини на стінах. Ті ж порожні столи (гм… знову жодного відвідувача). Той же Алекс… Хоча ні. Інший. Не такий гламурний і вдавано харизматичний. Напружено-зосереджений. Обома вухами слухає… Термінатора. Той щось діловито й тихо пояснює. Але ось загледів Лисицю й замовк, упнувшись у нього очима. «Син Неба» теж зупинився.

Богдан, дивлячись тільки прямо, підійшов до стійки. Крім бармена, нікого для нього не існувало.

– А можна мінералку?

– Яку?

– «Оболонь».

– Літрову чи півтора?

– Давайте півтора.

Бармен дістав із холодильника. Простягнув. Професор залишив гроші й забрав спітнілу пляшку. Розвернувся. Не дивлячись на «дует», вийшов.

Ігор не зводив очей із дверей і не випускав із рук телефона. Розривався. У п’ятій точці ніби точило оселилось. Крутиться й підштовхує. Не-си-ди! Щось-ро-би! Але що? У нього один варіант – лише чекати. А це, виявляється, не так і просто. І ти тут далеко не гросмейстер. Навіть не розрядник. Ди-ле-тант…

Коли побачив Богдана, зрадів і розслабився. Відпустив напругу, наче кульку, наповнену гелієм. Слава Богу – все нормально. Живий і здоровий. І допомога ота не потрібна.

Професор підійшов і завантажився до крісла. Це вже стало звичною роботою. Хоча звичніше місце – за кермом.

– Ковтни, – віддав холодну пляшку.

Ігор узяв. Мокрий холод обпік руку. Почав відкручувати. Випустив газ. Бульбашки помчали шалено вгору.

– І що? – запитав він.

– Ти будеш сміятися, – почав Лисиця, – але Термінатор зустрівся з Алексом.

– Ось так? – знову подивився на двері кафе Марченко й відпив. Тепер обпекло горло.

– Еге ж. – Богдан теж подивився. Туди наче магнітом тягло. Підсвідомо чекали, що хтось вийде. Хоч це й логічно. Вони ж двері. З них інколи виходять.

– І що це може означати? – закрутив пляшку донкор.

– Усе, що завгодно, – сказав Лисиця. – Як мінімум, що вони знайомі.

– А як максимум?

Питання вирвалося в Ігоря на автоматі. Не чекаючи Богданових слів, знову відкрутив кришку і ковтнув льодяного полум’я.

– Отож… – багатозначно відповів професор, не зводячи очей із виходу