Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Комісар подумки щиросердно вилаявся. Чому цей горе-вербувальник заговорив напряму саме тепер? Чому не дозволив випити ще бодай склянку цього направду чудового віскі? Зрештою, міг почати розмову вже тоді, коли принесуть антрекот. Від хорошої випивки у Вістовича прокинувся апетит, і з’їсти бодай шматок добре зготованого м’яса він би не відмовився. Вголос комісар тільки важко зітхнув і поклав на стіл серветку.
— Ви розумієте, полковнику, що, почувши це, я повинен вас або заарештувати, або пристрелити? — запитав він.
— Чому ж? — той старанно приховував емоції, що зародилися в ньому після такої відповіді.
— Бо не досить того, що ви самі працюєте на росіян, то ще й схиляєте до цього мене.
— Звідки висновок, що я працюю на росіян? — Редль здавався щиро здивованим.
— Усі свої здогади я представив ще в готелі.
— Це через Грумма? Так, він тепер агент. Але щодо росіян ви помиляєтеся, комісаре, — твердо вимовив Редль.
— Тоді на кого я повинен працювати, щоб отримувати «деякі гонорари»? — Вістович говорив тепер, мов на допиті. У його тоні змішувалися роздратування й злість.
— Був би вдячний, якби ви говорили тихіше, — сказав Редль, роззираючись довкола. Ніхто, втім, не звернув уваги на надміру емоційну репліку комісара.
— З ким ви пов’язані, полковнику? — повторив запитання Вістович.
— З одним приватним розвідувальним бюро тут, у Швейцарії. І не роблю нічого, що шкодило б інтересам Австро-Угорщини, — відповів той.
— Он як? — здивувався комісар. — Існують, виявляється, приватні шпигунські агенції.
— А чому б ні? Адже існують приватні детективні служби?
— І разом з вами в цій агенції служить Карел Грумм?
— На жаль, так. Якщо гадаєте, ніби я про нього іншої думки, ніж ви, то помиляєтесь.
— Що було в конверті, який ви йому сьогодні передали?
— Прикро, але я не можу вам сказати, Вістовичу. У будь-якому разі, запевняю, що нічого навіть близько пов’язаного з Росією.
Комісар не втримався і сам собі наповнив склянку. Потім випив одним ковтком. Редль сприйняв це як добрий знак і вигідніше розвалився в кріслі.
— Тепер ви бачите, що ваші висновки про мене були дещо поспішними? — запитав він, запалюючи нову цигарку.
— Тепер я бачу, полковнику, що мій антрекот будете їсти ви, — сказав комісар, підводячись з-за столу, — сподіваюся, додаткова порція вам ніяк не зашкодить.
— Стривайте…
— Дякую за віскі, — додав той.
— Останнє, комісаре, — попросив Редль, притримавши його за рукав. — Коли ви повертаєтеся до Лемберга?
— Не знаю. Я здав квиток, а іншого не взяв, — сказав Вістович.
— І не візьмете. На найближчий тиждень у бік Ґаліції немає жодного поїзда, — повідомив Редль, — проте у мене зарезервовано два на завтрашній експрес. Він уже вирушив сьогодні з Венеції, завтра в полудень буде в Берні, потім через Страсбург, Прагу і Відень прямує до Лемберга. Один квиток я залишаю собі, а інший — якщо до завтра не зміните адреси — надішлю вам. Що скажете?
— Буду вдячний, — сухо промовив комісар і, кивнувши на прощання, вийшов із бару, а відтак і з ресторації.
ІV
Лемберг
10–14 квітня 1906 рокуАнтоні Самковський, ад’юнкт львівської кримінальної поліції, не любив весни. Точніше, не любив той час, коли тільки починав танути сніг, з-під якого на світ Божий з’являлося дрібне сміття, трупи здохлих тварин і просто мотлох, що його не встигли прибрати восени. Зима цьогоріч відступила пізно. Якихось два тижні тому ще трималися морози, мовби невідомі чари перенесли ціле місто кудись далеко на північ.
Лемберг у такий час мав потворний вигляд. По закінченню дня вони з шефом, комісаром Вістовичем, зазвичай ішли кудись перехилити по чарці, але шеф уже тиждень перебував у відпустці. «Яка, до біса, може бути зараз відпустка? За такої погоди?» — думав Самковський, дивлячись у вікно їхнього спільного кабінету, звідки проглядалася брудно-сіра смуга вулиці Академічної[41], що тягнулася до однойменної площі з пам’ятником Александеру Фредру[42] посередині.
Втім, відсутність шефа його насправді тішила. Яка б причина не змусила Вістовича вибратися з міста на цілий тиждень, Самковський мав добру можливість відпочити від його важкого й часом непередбачуваного характеру. Шеф був гарним співрозмовником за чаркою, але нестерпним начальником на службі.
До кнайпи ад’юнкт тепер заходив лише повечеряти. Здебільшого в «Тлусту рибу», непримітний заклад на Підзамчі. Як можна було виснувати з назви, головними тут були страви з риби: зупа з линів, печені карасі, мариновані плітки, а також оселедці, подавані на стіл з цибулею, вареною картоплею і чорним замарстинівським хлібом. До них, ясна річ, клієнт міг замовити келишок місцевого аквавіта. Приміром, холодної житньої «Балабанівки» або добірної, знаної на цілу Галичину, горілки «Baczewski». Щодо цієї горілки, то господар, невисокий лисуватий Моріц Зайґельт, наливаючи клієнтові трунок до склянки, неодмінно промовляв знану в усіх кнайпах «конклюзію»:
Jeśli jechać to już sanną Jeśli kochać się to z panną Gdy się bawić to z kolegą, Jeśli pić to Baczewskiego.[43]Сьогодні, знову вислухавши цю приповідку від пана Зайґельта, Самковський усміхнувся й перехилив половину келишка до рота. Решту він вирішив випити, коли принесуть замовлених на вечерю карасиків. Вмостившись за столиком біля стіни, під гасницею[44], він розгорнув свіжий випуск «Wieku Nowego»[45], який купив ще вранці. Неуважно переглянув новини Галицького сейму, далі двічі прочитав оголошення про те, що вартість проїзду в трамваях невдовзі підвищиться до 20 гелерів. Скрипнув зубами, бо якраз трамваєм щодня діставався на службу, а потім зі служби. Отже, тепер це коштуватиме йому сорок гелерів на день замість тридцяти, як було досі. А з огляду на те, що на підвищення наразі можна було не сподіватися, такі новини не додавали гумору. Втім, наступна новина мовби пропонувала рішення: «Товариство львівських роверистів уже цього літа отримає власний стадіон для змагань!». Чудово! Замість трамвая можна пересісти на велосипед.
