Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Як і моє, — ​погодився Редль, — ​через це всі свої заощадження я тримаю тут, у Берні… І погодьтесь, є щось символічне в тому, що ми обидва виявилися клієнтами одного банку. 

— Радий був би обійтися без цих узагальнень, полковнику, — ​сказав комісар. 

— Як буде завгодно. 

Вістович тим часом вирішив, що тепер настала його черга переходити в рішучий наступ: 

— То як почувається добродій Грумм? — ​вимовив він, хоч насправді чхати хотів навіть на те, чи сучий син живий. 

— Думаю, з ним усе гаразд, — ​відповів Редль, ніяк не виказуючи те, наскільки ця тема для нього дражлива, — ​у воді він одразу прийшов до тями, а випадкові свідки інциденту допомогли йому вибратися на берег. Після цього Грумм негайно повідомив, що конверт перейшов у ваші руки. 

— І вам достатньо було потурбувати знайомого інспектора, щоб проникнути в мій номер і чекати на мене тут. 

— Бачите, як усе просто? 

Вістович криво всміхнувся у відповідь. 

— Повертаючись, однак, до Грумма, пане Редль, — ​сказав він, — ​в Австро-Угорщині й союзній Пруссії його б заарештували як злочинця. А якщо зважити, що він, за чутками, перебрався до Росії, то вийти на міжнародну шпигунську арену цей суб’єкт міг би лише як агент царської розвідки. А якщо це так, то ви, полковнику, пов’язані з… 

— Не поспішайте з висновками, пане Вістовичу, — ​перебив його Редль, — ​запевняю вас, дійсність не така жахлива, якою ви її змальовуєте. Ми з вами знаємо один про одного невеличкі таємниці, тож це певним чином зрівноважує наші взаємні звинувачення. Пропоную перебратися з цього, даруйте за прямоту, бридкуватого номера куди-небудь в краще місце й випити по чарці. 

— Те, що я дізнався, полковнику, заледве чи можна назвати «невеличкою таємницею», — ​зауважив комісар. 

— Гаразд. Отже, пити ми також будемо щось направду вартісне, — ​Редль перейшов на цілком дружній тон. Здавалося, це не він ще кілька хвилин тому цілився в комісара із зарядженої зброї. 

— То що, їдемо? — ​повторив він запрошення. — ​Обіцяю, до кінця вечора багато речей ви розумітимете краще. 

— Гаразд, — ​погодився комісар. 

Зрештою, жодних інших планів на вечір у нього й так не було. Як і чіткого бачення, що робити далі в цій ситуації. 

На вулиці вже зовсім стемніло, проте полковник впевнено рушив до неосвітленого провулка, що тягнувся від Мюнстерплац кудись у глибину вечірнього міста. З темряви несподівано виринули обриси автомобіля. Редль навпомацки відкрив дверцята й заліз на сидіння водія. Потім завів двигун і ввімкнув фари. 

— Сідайте! — ​гукнув він комісару, вказавши на місце праворуч від себе. 

Той обійшов авто спереду, затуляючи очі від сліпучого автомобільного світла, і приєднався до полковника. 

— Куди ми їдемо? — ​запитав комісар, щойно авто поволі рушило нічними вулицями. 

— Я замовив столик в ресторані готелю «Bellevue», — ​відповів полковник, не відриваючи погляду від дороги, — ​збирався повечеряти сам, але, сподіваюся, ви не проти скласти мені компанію? Повірте, це найкращий ресторан в усьому Берні. До того ж у них чудовий бар з випивкою. 

«Bellevue» знаходився на узвишші, звідки можна було милуватися розкішним краєвидом. Зрештою, про це свідчила сама назва готелю й однойменного ресторану[40]. 

Редль назвав своє ім’я метрдотелю і, коли той відшукав його в списку гостей, попросив столик у барі, поруч з більярдними кімнатами. Там збиралися виключно чоловічі товариства, замовляючи здебільшого міцну випивку і відповідну закуску. 

— Рекомендую тутешній антрекот, — ​тоном знавця сказав полковник, коли вони зайняли віддалене місце під стіною. Звідти Вістовичу добре було видно шинквас і перехід між рестораном та баром. За старою звичкою комісар непомітно оглянув цей простір, подумки запам’ятовуючи деталі, а надто — ​відвідувачів. 

— Або печеню з кролика, якщо хочете чогось делікатнішого, — ​продовжив Редль. 

— Антрекот, — ​згодився комісар, хоч зовсім не відчував голоду. 

— Чудово… — ​полковник на хвилину занурився в читання меню, але майже одразу відклав його, — ​собі я замовлю те саме… Бажаєте вина чи віскі? 

— Віскі, — ​не задумуючись, зробив вибір Адам Вістович. 

— Тоді дванадцятирічний «Dalmore» вам сподобається. Це мій улюблений сорт. М’ясо готують доволі довго, тож цей скотч прикрасить наше очікування. 

Сказавши це, полковник гукнув кельнера й повторив йому замовлення. «Dalmore» опинився на їхньому столі за лічені хвилини разом з невеличкою металевою посудиною, наповненою кубиками льоду. Полковник попросив залишити цілу пляшку. 

— Ніколи не думали про те, щоб піти з поліції? — ​раптом запитав Редль, щойно кожен з них відпив по ковтку. Віскі смакувало й справді розкішно. 

— Мені важко уявити себе деінде, — ​зізнався Вістович, — ​я цілковито присвятив себе службі. 

— Як і я, — ​Редль запалив цигарку і, почастувавши співрозмовника, продовжив: — А тим часом, зовсім поруч струменіє цілком інше життя. 

Полковник вказав рукою на сусідню залу, яку заливало м’яке світло, що струменіло з велетенських жирандолів під стелею та перелискувало на гранях ресторанного кришталю й дорогих прикрасах на жіночих шиях, грудях і пальцях. Зі сцени почулися перші акорди квінтету, а соліст м’яким баритоном звернувся до публіки, закликаючи до танців і музичних замовлень. 

— Коли-небудь, — ​коротко промовив комісар і випив ще один ковток. Подумки він намагався уявити, скільки коштувала пляшка на їхньому столі. Підозрював, що не менше ста франків. 

— «Коли-небудь» — ​це як постріл у голову, комісаре, — ​засміявся Редль. — ​Після такої відповіді зазвичай вже нічого не відбудеться. 

— Свого часу я міг обрати Відень, — ​сказав Вістович, — ​залишитися там, збудувати кар’єру. Але покинув усе й повернувся до рідного Лемберга. 

— Що ж, а я обрав столицю. Тримався за неї з усіх сил, намагався вислужитись перед начальством, тільки б там залишитися. Врешті, одного дня разом із підвищенням отримав наказ перебратися назад в Ґаліцію. Як бачите, моя історія — ​наче дзеркальне відображення вашої. 

— Думаю, таких історій можна назбирати тисячі по всій імперії. 

— Згоден. Але не завжди випадкова примха начальства повинна визначати наше майбутнє. А доля тих, що служать і в армії, і в поліції часто напряму залежить від зверхників. 

— Так вже влаштовано й армію, і поліцію. Ми з вами знали, на що погоджувались. 

Вістович збрехав. Він і гадки не мав, у якому опиниться болоті, коли 1885 року переступив поріг Дирекції на Академічній. Проте зараз волів опонувати всьому, що скаже полковник, потроху розуміючи, куди той хилить. 

— Все ж, комісаре, вам притаманне цілком здорове грошолюбство. Погодьтесь. Інакше ви б не приїхали до Берна, опікуючись своїм позенським гонораром. 

— Тут я не буду заперечувати. Не хочеться, коли постарію, поволі гнити в якомусь притулку при монастирі. 

— От, нарешті! — ​Редль на радощах плеснув у долоні. — ​Нарешті притомна думка! 

Він ухопив пляшку й знову наповнив їхні спорожнілі склянки. 

— За здоровий глузд! — ​запропонував він тост. 

Комісар підтримав, і чоловіки випили, після цього одразу заповнили легені тютюновим димом. 

— Тепер, гадаю,