Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Біля порту було вже не так людно, як нагорі, в Старому місті, тому виправу з переслідуванням слід було припиняти або закінчувати в якийсь інакший спосіб. Комісар подумки ще раз поспіхом усе зважив: Редль не мав би бути в Берні, не мав би зв’язуватись із злочинцями, а найголовніше — ​не мав би знати, що Вістович у цьому місті також має свій інтерес. Проти Редля треба було шукати важливий козир, хай навіть здобути його буде ризиковано. Цей козир, власне, щойно вийшов на дерев’яний портовий поміст і почав роглядатися довкола себе, мовби шукаючи когось. Комісар ледве встиг заховатися за старою поламаною огорожею. У ту ж мить в ніздрі йому вдарив сильний запах кінської сечі. Озирнувшись, Вістович побачив порожнього фіакра і візника, що стоячи неподалік, гриз сушену рибу. Вістович підійшов до нього і якомога спокійніше, долаючи внутрішнє хвилювання, запитав: 

— На Мюнстерплац завезеш? 

— А чом би й ні? — ​стенув плечима той. 

— Тільки не напряму, а так, щоб покружляти передмістям. 

Візник криво всміхнувся і з підозрою глянув на цього клієнта. Тоді комісар вирішив перейти до вагоміших аргументів і тицьнув йому п’ять франків. 

— Дам ще десять, якщо мене дочекаєшся. 

— Як вам завгодно, дорогий пане, — ​запопадливо відповів той. 

Тоді Вістович, більше не гаючи часу, стрімким кроком подався в бік незнайомця, який все ще стояв на тому самому місці спиною до комісара. Зачувши чиїсь швидкі кроки, він сполохано озирнувся і від здивування роззявив рота: 

— Вістовичу? Що ти, в біса, тут ро?.. 

Комісар не дав йому договорити. Правою рукою він висмикнув з-під його куртки конверта, чий білий край по-зрадницьки визирав із внутрішньої кишені, а лівою щосили зацідив йому в пику. Цей бездоганний лівий прямий добре знали у Лемберзі та околицях. Тамтешні батяри були б здивовані, якби хтось зумів устояти на ногах і лишитися при свідомості, отримавши такий удар від Вістовича, та ще й як зараз — ​прямісінько в нижню щелепу. Тип у альпійській куртці винятком не став. Навіть не змахнувши руками, він повалився у воду, ніби мішок із піском, здійнявши довкола себе цілу гору бризок. І доки нечисленні свідки цієї події не прийшли до тями, Вістович щодуху кинувся до фіакра, де візник, чесно його дочекавшись, погнав свій скрипучий екіпаж чортзна-куди, в тутешні села, обіцяючи, як було домовлено, тільки за годину щонайраніше дістатися до Мюнстерплацу. 

Всередині фіакра, трохи віддихавшись, комісар придивився до відібраного конверта. Той був невеликий, прямокутний, приблизно п’ятнадцять на двадцять сантиметрів. Ззовні не мав жодних написів, крім однієї літери N, виведеної темно-бузковим чорнилом в одному з кутів. Склеювальна смужка тягнулася вздовж коротшої сторони, і Вістович з радістю зауважив, що клей не встиг як слід засохнути. Отже, конверт вдасться відкрити, не пошкодивши. 

Він дістав з кишені складаного ножа й, незважаючи на те, що фіакр трусило на розбитій передміській дорозі, обережно виконав цю делікатну операцію. Потім акуратно витягнув з конверта вміст. Це виявився канцелярський аркуш, складений вчетверо. Листок приблизно наполовину був заповнений, здавалося, випадковими буквами й цифрами, а насправді — ​добре продуманим шифром, покликаним приховати зміст. Трохи поміркувавши, комісар дістав записника і рядок за рядком переписав у нього невідоме послання. Далі вклав аркуш знову в конверт і, загнувши клейкий край, кілька разів провів по ньому рукою. За хвилину паперовий трофей мав такий самий вигляд, як тоді, коли вперше потрапив йому до рук. 

Врешті, знову опинившись у Старому місті, фіакр зупинився, й Вістович простягнув візникові обіцяні десять франків. Далі вийшов з екіпажу, з приємністю відчувши під ногами нехитку надійну опору. Вже темніло, й на вулицях Берна то тут, то там спалахували електричні ліхтарі. Містом, як злий пес, блукав холодний гірський вітер, що розганяв перехожих по кпайпах і власних оселях. Теплий весняний день закінчився, наставала крижана квітнева ніч. 

Комісар застебнув плаща на всі ґудзики й підняв комір. Це трохи рятувало, проте понад усе хотілося якнайшвидше опинитися в готелі. Зайшовши до вестибюля, він швидко пройшов повз стійку рецепції, не помітивши, яке враження справила його поява на двох адміністраторів. Зрештою, якби й помітив, то навряд чи здогадався б про причину такої реакції. 

Щойно відчинивши двері, Вістович зрозумів, що всередині хтось є. У ніздрі вдарив сильний запах дешевого тютюну й пасти для взуття. Комісар зупинився у передпокої, вирішуючи, що робити далі: піти геть чи зайти в кімнату. Зброї він при собі не мав. Вирушаючи з Лемберга у «відпустку» (а саме відпусткою пояснювалася його теперішня відсутність у документах поліційної канцелярії), брати з собою службового «Ґассера»[36] не мав права. Приватного ж браунінга[37] залишив удома, щоб уникнути зайвих питань і можливих проблем на кордоні. Рішення, втім, з’явилося вже за хвилину, коли на іншому боці передпокою з’явився полковник Редль з націленим на нього револьвером у руці. 

— Ви довго, Вістовичу, — ​промовив військовий, — ​ми вас зачекалися. 

«Хто це, в біса, «ми»?» — ​подумки запитав комісар. 

— Ну ж бо, проходьте, — ​нетерпляче додав полковник. 

Вістович підкорився й зайшов до кімнати, одразу побачивши іншого суб’єкта, який разом із Редлем складав суть цього множинного займенника «ми». Невідомий сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, й уважно спостерігав за прибулим. Він, як і полковник, тримав у руці зброю, трохи витягнувши вперед кисть, щоб у разі стрілянини не схибити. Попри свій тандем, ці двоє мали вигляд двох протилежностей: полковник — ​високий з продовгуватим блідим обличчям, з яким контрастували короткі вусики і близько посаджені темні очі, незнайомець — ​опасистий, червонолиций, з густою, давно не стриженою бородою. 

Комісар, звісна річ, знав, чим накликав на себе їхній візит, а проте був щиро здивований, як полковнику вдалося так швидко його відшукати. Редль помітив його подив і не стримав єхидної вдоволеної посмішки. 

— Познайомтеся, пане Вістовичу, це — ​інспектор Клебер з кантонської поліції, — ​представив полковник незнайомця в кріслі. 

Той недбало відсалютував лівою рукою, ні на секунду не опускаючи праву, в якій стискав, як тепер зміг роздивитися комісар, стару модель шестизарядного «Шамело-Дельвінь»[38]. 

— Пан Клебер тут для того, — ​продовжив полковник, — ​щоб пред’явити вам звинувачення у викраденні надзвичайно важливого документа, що належить безпосередньо посольству Австро-Угорщини в Швейцарії. 

Комісар чекав, що той скаже щось і про напад у порту, але Редль на цих словах замовк, даючи зрозуміти, що цього факту досить для того, аби у Вістовича з’явилися величезні неприємності з тутешньою поліцією. 

— Саме так, — ​вперше озвався поліціянт, напрочуд жваво підводячись з крісла. Він виявився доволі невисокого зросту, більш ніж на голову нижчий за комісара. — ​Втім, якщо повернете полковнику згаданий документ, покарання буде не настільки суворим, — ​продовжив він, — ​думаю, обмежимось видворенням з країни. 

Вістович якийсь час помовчав, дивлячись спочатку на поліціянта, що цілився тепер зі свого револьвера