Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Пане Клебере, — звернувся він до інспектора, — якщо згаданий документ настільки важливий, як стверджує полковник, то як австрійський підданий, а надто як представник закону в своїй країні прошу добродія Редля пояснити, чому він власноруч передав його сьогодні приблизно о пів на п’яту злочинцеві на ім’я Карел Грумм.
Перед очима в комісара знов промайнула здивована фізія чоловіка в похідній куртці, якого він відправив у нокаут в порту і чий перекривлений рот так і не закінчив фразу «Що ти, в біса, тут робиш?». Авжеж, не тільки Грумм, до того як звалитися у воду, впізнав поліціянта. Побачивши перед собою його мармизу, Вістович не мав жодного сумніву, хто перед ним.
Карел Грумм походив звідкілясь із Богемії і, перш ніж стати злочинцем, навчався на гірничого інженера у Празі. Невідомо, чи закінчив цей чоловік свої студії, але здобуті знання з піротехніки вирішив використовувати для підриву залізничних колій, банківських будівель і автомобілів. За ним полювала ледь не вся імперська поліція, і тільки комісару прикордонного Лемберга Адаму Вістовичу вдалося впіймати його й відправити до в’язниці. Рішення суду для підривника виявилося надто м’яким. Подейкували, це сталося через те, що анонімно втрутилися впливові родичі, котрі хоч і соромилися Грумма, а проте не втрачали надії, що той коли-небудь покається й візьметься за розум. Замість смертної кари, що присуджувалася зазвичай у таких випадках, він отримав лише десять років в’язниці. Та вже за рік стало відомо, що під час етапування ув’язнених залізницею десь у Карпатах Грумм змайстрував саморобну вибухівку, підірвав двері свого вагона й вистрибнув на ходу з поїзда. З тих пір — а сталося це близько десяти років тому — про втікача ніхто не чув. Тільки раз прийшла неофіційна звістка, що Грумма помітили з іншого боку кордону, десь під Києвом. Втім, ніхто не надав цьому жодного значення. Якщо це й правда, то втікач тепер — проблема царської поліції, а не цісарської.
Тепер же в бернському готелі тінь підривника Грумма мовби прошмигнула між цими трьома чоловіками, двоє з яких тримали в руці зброю й не мали наміру її опускати. Якийсь час тривала мовчанка.
— Мені повторити запитання? — сказав Вістович, звертаючись одночасно до Редля і Клебера.
Інспектор Клебер здавався дещо розгубленим. Вочевидь, слово «злочинець» справило на нього очевидне враження.
— Не треба, — буркнув полковник, — я добре його почув.
— Тоді буду вдячний за відповідь.
— А чи не здається вам, Вістовичу, що я не зобов’язаний відповідати якомусь провінційному комісару? — з притиском сказав полковник. — Я звітую виключно Генштабові, а не вам.
— Гадаю, Генштабові буде ще цікавіше, ніж мені, що пов’язує вас із Карелом Груммом, — зі спокоєм у голосі зауважив комісар.
Знову нависла тягуча пауза. Інспектор не витримав і, відклавши вбік зброю, закурив. Тютюн був до біса смердючий, а дим від нього виїдав очі. Саме цей сморід видав інспектора, щойно Вістович зайшов до свого номера.
— Де конверт? — з ненавистю запитав Редль. — Скажіть, і я обіцяю, ми розійдемося з вами мирно.
Вістович дуже повільно опустив руку в кишеню і так само повільно витягнув звідти листа. Редль вхопив його й відійшов на два кроки назад. Потім підніс до очей і якусь мить оглядав паперові краї.
— Відкривали його? — запитав він у комісара.
— Ви ж бачите, що ні, — не моргнувши й оком, відповів той.
— Інспекторе Клебере, — промовив полковник, опускаючи послання кудись у безодню внутрішніх кишень свого пальта, — оскільки в мого співвітчизника вистачило глузду повернути вкрадений документ, вважаю конфлікт вирішеним. Я не подаватиму жодної заяви, а ви не матимете пекельного клопоту, який неодмінно з’являється, коли у справі замішані іноземні громадяни.
Той розвів руками, поставив револьвера на запобіжник і запхнув його за пояс штанів.
— Як бажаєте, панове, — коротко промовив він. — Я, як і моя країна, завжди готовий дотриматися нейтралітету.
— А я, дорогий інспекторе, завжди дотримуюсь обіцянок, — сказав полковник і, підморгнувши поліціянтові, простягнув йому темно-сіру картку з витисненим невідомим гербом і позолоченим текстом. — Ось візитівка винної крамниці Геклерів. Там для вас відкладено кілька пляшок відмінного «Moët & Chandon»[39].
— Ах, — видихнув Клебер, і його широке обличчя розпливлося у вдоволеному усміху, ніби кавалок масла на гарячій пательні. — Їй-богу, полковнику… Ви не мусили.
— Звісно, що не мусив, — відповів той, — тому зробив це єдино з приємності. Крім того, сподіваюся, що у вас буде безліч причин, аби розпити його в доброму товаристві.
— Ваші слова Богові до вух, — весело підсумував інспектор, вдягаючи на голову капелюха. — Що ж, якщо справу залагоджено, то я піду. Зичу гарного вечора, полковнику… А вам, добродію, — інспектор зупинився на хвилину біля Вістовича й зміряв того останнім підозріливим поглядом, — вам я раджу не затримуватися в Берні. Та й взагалі у Швейцарії. Чим швидше ви поїдете звідси, тим краще буде для вас… Мені, старому тутешньому вовкодавові, можете повірити на слово. Всього найліпшого!
Клебер вийшов нарешті з номера, залишивши двох львів’ян наодинці.
— Отже, тепер ви підкуповуєте поліцію, — єхидно зауважив комісар, щойно двері зачинилися.
— Облиште, Вістовичу. Клебер — мій давній знайомий, і кілька пляшок шампанського — це зовсім не підкуп, — відповів Редль, — крім того, іншого способу легально сюди проникнути я не мав. Мусив скористатися з його допомоги.
— Звідки ви дізналися, де я зупинився? — далі допитувався комісар.
— З реєстраційної книги в банку. Домовляючись про візит, ви мусили вказати тимчасову бернську адресу, — пояснив полковник.
— Отже, конфіденційність, яку декларує і обіцяє банк «Hottinguer», насправді існує лише на папері, — зауважив Вістович.
— Чому ж? Просто герр Пульманн — також мій друг.
— Сподіваюсь, ви і його не обділили шампанським.
— Банкіри зазвичай полюбляють міцніші трунки, — сказав Редль, — мабуть, через нервову роботу. Ще нервовішу, ніж робота в поліції.
— А що п’ють злочинці на кшталт Грумма? — підвищив голос комісар.
Редль замовк на якийсь час, мовби підбираючи правильні слова. Врешті, підійшовши до вікна і не дивлячись на комісара, спокійно промовив:
— Послухайте, Вістовичу, я розумію, це все виглядає дивно, але чому б вам не повірити, що я зараз на службі й усі мої дії мають під собою службовий ґрунт? Чи ви забули, який відділ я представляю?
— Аж ніяк не забув, полковнику. Хоча б тому, що ви й мені пропонували посаду в Evidenzbüro.
— І все ще чекаю на вашу відповідь.
— Якщо в цій службі офіцери не гидують співпрацею з мерзотниками штибу Карела Грумма, то відповідь моя очевидна.
— Не будьте таким категоричним, Вістовичу. Ви, зрештою, також не святий. Узяти хоча б ваш рахунок в «Hottinguer». Не забувайте, мені відоме походження цих грошей. Залишати їх у Банку Австрії було ненадійно, чи не так? Хтозна, яких перевірок може зазнати конто комісара поліції.
— Як і ваше.
