Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Нічого не збагну. Адже все за те, що вони порішили лося.

— Ну, а щоб без сумніву, — озвався Скрипка, — треба ще раз пильно оглянути місце, де були закопані залишки лося.

— Згоден. Але спочатку заглянемо до Ярчевських, — сказав Турчин.

У дворі Ярчевських голубою фарбою поблискувала «Лада». З хати вийшли дві молоді жінки — круглі, чорняві, ніби близнючки, навіть у сукнях однакових — голубих, поцяткованих дрібненькими червоними квіточками. Обидві були з підфарбованими бровами й віями.

— Дочки покійної, — впівголоса пояснив Сидоренко. — Ота, що з підскубаними бровами, старша. Марією звуть. А меншу — Катериною.

У ході сестер, у рухах, поведінці виразно пробивалися втома, розгубленість. Привіталися тихо.

— Сьогодні привезуть матір, — мовив Турчин. — Про машину ми вже домовилися.

— Спасибі, — важко зітхнула Катерина.

— Ми хотіли б знати, — повільно підбирався до головного Павло, — що сталося з вашим братом?

— А що з ним сталося? — відповіла Марія.

— Втік із дому.

— Чого ж йому тікати?

— Ніби не знаєте? — знову Марія. — Він же матір убив.

— Маню, — смикнула сестру за рукав Катерина. — Це ж балачки…

— Балачки? Ніби не знаєш, чого від нього втекла жінка?

Катерина помовчала.

— А чого вона втекла? — спитав слідчий.

— Він, як нап'ється, дурним стає. Погрожував убити. З ножем бігав. А тепер от таке…

Марія схлипнула. Скрипка пошкріб пальцями над правою бровою, прокашлявся. Турчин помітив: подвір'я вже підмели, дрова склали під парканом акуратним стосиком. Мабуть, дочки постаралися.

— Чого ж все-таки Станіслав утік? — порушив мовчанку Скрипка. — Може, посварилися?

Катерина глянула на Марію. Та підібрала губи, в очах знову блиснув гнів.

— Ми вночі приїхали, а він горілку цмулить. Привіталися з ним, як із людиною, а він гиркнув, як собака. Але ми змовчали, бо що з п'яного візьмеш. Ну, а вранці, коли сусіди все розказали, не могли змовчати…

— Обізвали його вбивцею?

— А хто ж її, бідну, окрім нього? Все село говорить…

— Балачки — то ще не факт.

— І я таке кажу, — озвалася Катерина. — Даремно ти його, Маню. Хай би міліція розібралася, а тоді вже…

— А ти не захищай! — Тонкі Маріїні брови затремтіли, а лице взялося червоними плямами. — Не брат він нам. Не брат! І прошу вас: зловіть його і судіть. Щоб сьогодні та за поганого бичка… Я його заздрість помітила ще тоді, як мама нам дала трохи грошей на машину. Як він тільки тоді мене не обзивав! У них, проклятих алкоголіків, нічого святого за душею нема. Це він. Він! — Марія заплакала.

«Невже тільки сварка погнала Стаська з дому? — думав Турчин. — Якщо так, то далеко він не побіжить, одлежиться в лісі, щоб не муляти сестрам очей, і повернеться. Гірше — якщо його погнав страх бути викритим».

У двір, несучи напхану чимось важким брезентову сумку, увійшов одноокий сусід і далекий родич покійної Ярчевської.

— Спасибі за турботу, — схилив голову перед Турчином. — Голова хоч за гроші, а відпустив дощок на труну. І майстрів виділив.

— Я хотів би з вами поговорити, — звернувся Турчин до нього. — Бажано без свідків.

— Раз треба, то чого там. Маріє, чи ти, Катерино, однесіть до хати сумку. Тут дещо з продуктів, — і до Турчина. — Може, підемо до мене додому?

Скрипка почекав, поки старший лейтенант та чоловік вийдуть за ворота і запросив сестер у садок, на траву.

— Станіслав зранку був п'яний?

— Не дуже, — мовила Катерина.

— Добре мені «не дуже», — розсердилася Марія. — Ледве на ногах держався! А як дверима грюкнув?!

— І нічого не сказав при цьому?

— Сказав, аякже: «Вдавіться ви тою худобою й машинами!» — Марія вмовкла, поглядаючи по боках. — Він заздрив, рідним сестрам заздрив. Та якби тільки це. Він ненавидів нас. Тому я й не стерпіла, кинула йому: «Ми не вдавимося, а от тебе вдавлять». Я ще додала, що такого брата не хотіла б бачити й на своєму похороні. Тільки він того, мабуть, не чув, бо вже був у сінях. Здається, в село, до магазину подався. Тут таке горе, а йому треба сліпи залити. Нічого в нього святого нема!

Чим довше слідчий слухав Марію (Катерина більше мовчала), тим дужче переконувався, що вона їла брата поїдом, і він утік од неї, а не від страху бути викритим у тяжкому злочині. Одначе свідчення одноокого, яке видобув у нього Турчин, перечили цьому: виявляється, вночі Комаха заходив до Ярчевського і пробув у нього біля двох годин. Не інакше, як підбивав на втечу. Так легше буде заплутати сліди.

— Про всяк випадок, треба вжити заходів, аби не вислизнув з району, — зосереджено шкріб над правою бровою. — Давайте-но, Сидоренко, натніть у Біляки та подзвоніть у райвідділ. IIу, а ми з Турчином заглянемо ще до Комахи. А там буде видно.

Лісник саме порався по господарству. Завидівши небажаних гостей, заспішив їм назустріч, несучи на губах вимушену усмішку.

— Учора, Василю Петровичу, повернувшись із лісу, ви відразу лягли спати?

Зігнутим вказівним пальцем Комаха торкнувся цупких вусів (Турчин теж так робив, як хвилювався) і скосив очі на хлів, із дверей якого виглядала дружина. Повагавшись, Валентина переступила поріг, але Павло заспішив їй назустріч, зупинив. Обличчя Комахи стало жалібним, безпорадним.

— Я відразу не ліг. До Стаська ходив, аби попередити, щоб не відпирався. Тут таке діло, що можна штрафом одбутися, а там як підшиють справу, то й зі світом білим розпрощаєшся. Тільки я це знаю, чи дійшло до нього: ледве на ногах тримався…

— Ви знаєте, що Стасько зник?

— Чув.

— Що ви на це скажете?

Лісник глянув на свої