Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Значить, траву біля куща, падаючи, зім'яла не Ярчевська, — сумно мовив Сидоренко.

— Чого ж, — заперечив йому Турчин. — Експерт стверджує, що при пораненні в ноги й живіт Ярчевська могла в гарячці не те що йти, а й бігти.

— Таке може бути, — згодився Кіндратенко. — Але все за те, що вона таки впала біля того куща. Постріли зроблено он звідти, — показав рукою. — Виходить, бігла назустріч смерті?

— А якщо вбивця стояв за отим кущем ліщини? Тоді вона могла не бачити його.

— А звук?

— З ляку не второпала звідки.

— А якщо допустити: баба добре знала вбивцю й кинулася до нього?

— Таке могло статися тільки в тому випадку, якщо вбивця — рідний син.

— А рушниця?

— Знову ж таки — в гарячці не помітила. Та й коли помітила, то в голові не вкладалося, щоб. син підняв руку на матір. Або й порозумітися хотіла. Всяке могло трапитися…

Думки, які висловлювалися, співпадали з версією Скрипки, проте він великого наголосу на цьому не робив:

— Я також дотримуюся цього, — сказав. — Одначе замикатися на одному не будемо. Треба негайно, ще до вечора встановити, хто в найближчих селах їздить однокінними возами і мотоциклами; хто здавав яловичину в їдальні, магазини; хто справляв весілля і де брав для цього м'ясо. Мусимо ще раз якомога пильніше обстежити сліди, які зосталися на дорозі. Роботи, як бачите, багато.

— Доведеться створити кілька оперативних груп, — сказав Кіндратенко.

Турчину й Сидоренку випало зайнятися Станіславом Ярчевським та Василем Комахою. Почали з лісника. Працівників міліції він стрів біля високих дощатих воріт. Паркан від дороги стояв суцільною стіною з дощок, навіть щілини не проглядалося. Хата була велика, простора, дерев'яна, обкладена білою цеглою, на високому підмурку, під шифером, літня кухня. У дворі — довгий хлів, гараж для машини (правда, там зараз стояв мотоцикл).

Турчин сподівався побачити в хаті нові дорогі меблі, килими, кришталь, проте у світлиці висів лише один килим, а меблі були старі. Певно, дільничний мав рацію, говорячи, що всі свої збереження Комахи вклали у будівництво хати, і на дітей, поки вивели в люди, багато витратили — дочка вивчилася на інженера, осіла в Києві, вступила в житловий кооператив. Син після закінчення технікуму працює в лісгоспзазі майстром.

— Валю, — гукнув Комаха до дружини, товстенької молодиці, що виглянула з літньої кухні, — збери на стіл.

— Дякую, — зупинив Турчин. — Ми у справі, хочемо дещо дізнатися про Станіслава Ярчевського.

— Що ж ви хочете знати про нього?

— За що ви його, приміром, пригощали?

— Вдячні ми йому, — чомусь зітхнула молодиця. — Доньку він нашу врятував, коли топилася. Після того довго хворів. Нащо давали рушницю? Бо просив дуже. Вб'ю, казав, лисицю й добуду гроші. Про те, що зараз хутро нікудишнє, і слухати не хотів.

— Він убив її?

— Ні, — одказав лісник.

— Звідкіля ж тоді у нього взялися гроші?

Кругле обличчя Комахи нараз застигло, очі втупилися перед себе, через те й не бачив, як дружина переступає з ноги на ногу, шукає зустрічі з його поглядом. Зважилась:

— Мабуть, знову украв у матері.

Василь із вдячністю подивився на жінку, що подивувало інспекторів, бо тільки зовсім необачний може собі таке дозволити. Певно, лісник на розум неповороткий, варто допитати його одного. Ярчевська не повернулася з лісу двадцять шостого липня.

— Двадцять шостого липня Ярчевський брав рушницю?

— Брав, — поспішила Валентина. — І двадцять сьомого — теж.

Лісникове обличчя пойнялося неспокоєм: мабуть, вій не розумів, для чого жінка у всьому зізнається. Вже й так люди різне говорять…

— Саме в ці дні було вбито Ярчевську, — нагадав Турчин.

— Ви що, думаєте, це… Стасько?! — стрепенувся лісник. Здається, до нього лиш тепер дійшло, чого це завітали працівники міліції. — Можу вам поклястися… Чим завгодно поклястися: він не вбивав.

Чорні лісникові очі горіли, руді вуса гарячково посіпувалися, і Турчин подумав: звідкіля така певність?

— Ви ці дні були з ним?

Комаха завмер, а по хвильці звів очі на дружину.

— Чого ти, — мовила та спокійно, — можеш сказати, що двадцять шостого був із ним у лісі.

— Ага, був… Стасько навіть стріляв, а я тільки дивився. Лисиця була близько, палицею докинеш, а він не вцілив.

— Де це сталося?

— Неподалік того Кип'ячого, нехай би воно запалось…

— Вас хтось бачив?

— А лихо його знає. Ми, це я знаю точно, нікого не бачили.

— Ви весь час були разом?

— Весь час. Надвечір трохи перехопили на природі. Додому верталися разом. Ну, в селі Стасько наполіг, то ми ще трохи додали, і він уже був готовий, хоч сповивай.

— Стасько, якщо хочете знати, справжній алкоголік, — втрутилася Валентина. — Я не чула, щоб людина при своєму умі вночі прикладалася до пляшки. А він прикладається…

— Прикро, звичайно, дуже прикро, — повільно, думаючи, як перейти до іншого, сказав Турчин. — Тут така справа, що ми хотіли б оглянути воза й мотоцикла. А двох сусідів запросимо в поняті.

— А це нащо? — стривожився Комаха.

— Є така потреба.

— Чи не думаєте, що це ми вбили бичка й бабу? — звела брови Валентина. І махнула рукою. — Дивіться. Стасько матері не вбивав, і ми не вбивали.

Віз був ущерть напханий прив'ялою, скошеною два-три дні тому травою. Колеса, полудрабки знизу густо заляпані болотом.

— Двадцять шостого і двадцять сьомого ви їздили возом у ліс?

— Я кожного дня їжджу, бо така робота.

— Я вас питаю конкретно.

— Двадцять шостого їздив возом, а двадцять сьомого мотоциклом.

Поки вони розмовляли, лейтенант обережно