Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Чого, адже це не ваша ділянка? Навіть ліс не державний, а колгоспний.

— Хіба мені не вільно там побувати?

— Чому ж. І все ж, хотілося б знати, що ви там робили саме двадцять шостого липня.

Лісник, либонь, уперше не відповів одразу.

— Їздив у третій квартал, а це через Кип'яче.

— Яка нужда погнала вас туди?

— З животом у мене непорядок, то їздив шукати чагу. Бо поблизу її нема.

— Ну, і знайшли?

— Аякже. Можу показати.

— Заодно покличте сина.

Турчин і Скрипка були певні: якщо лісник у чомусь винен і домашні про це знають, а то й гірше — причетні до злочину, то вони вже давно домовилися, як вестися перед слідством. Однак, знали з досвіду, що всього передбачити не можуть навіть найдосвідченіші злочинці.

Сина звали, як і батька, Володимиром. Як і батько, був коренастий, броватий, поглядав насторожено, недовірливо. Не привітався.

— Ось вам чага, — простягнув Іванченко чорну грудку.

Скрипка взяв, обдивився. І оце такий наростень позбавляє людину від раку? Важко повірити. А що це може дати слідству? Псино, експерти зуміють встановити хоч приблизно, коли чагу вирубали з дерева.

— Ви не могли б показати березу, на якій взяли чагу?

— Важко.

— Тоді дозвольте її залишити поки що в себе.

— Якщо вам треба — можете не повертати, я собі ще знайду.

Малий Іванченко спідлоба пильнував за дорослими. Коли Скрипка спитав у нього, чи різав батько бичка, відповів одразу:

— Різав.

— Батько сам возив здавати м'ясо чи з тобою?

— Зі мною.

— А що ви здавали?

Хлопець метнув погляд на батька. Той приязно всміхався.

— М'ясо здавали, що ж іще.

— А ноги, голову?

— Теж здали.

— Тепер ось що. Принеси нам сокири, які у вас в. Скільки їх?

— Три. Дві великі й одна мала.

— Принось усі.

Володя подивився на батька.

— Чого ти, принеси, коли просять, — звелів.

На сокирах сподівалися відшукати сліди крові, а ще — встановити, котрою зрубано дві берізки на тому місці, де білували бичка. Вирішили вилучити також рушницю й набої. Певно, все це треба було зробити раніше, принаймні тоді, як стало відомо, що Іванченко здав м'ясо. Що й казати, дали промашку. Хоча поведінка лісника змушує замислитися: або він до злочину не причетний, або завчасно все продумав і надійно замів сліди. Он як люто світить очима.

— Люди далеко звідси працюють?

Замість відповіді Іванченко сердито сказав:

— Хотів би я знати, яка це падлюка мене обгадила?

— Не треба так, — м'яко зауважив Павло. — Ми ж вам уже пояснили, що перевіряємо усіх, хто в ті дні, коли було вбито Ярчевську, здавав м'ясо. Так що вже потерпіть.

Від спокійної, розважливої мови старшого лейтенанта лісник чомусь іще дужче спохмурнів.

— То як із людьми? — не терпілося слідчому.

— Кілометрів за п'ять звідси садять посадку.

— Володю, ти знаєш, де це?

— Знаю.

— Тоді з'їздимо зі мною, — сказав Павло. — Треба привезти двох понятих.

— Ви що, обшук збираєтеся робити? — насторожився лісник.

— Поняті знадобляться для того, аби засвідчити, що ми у вас вилучили клейонку, сокири, чагу, рушницю та набої, — пояснив слідчий.

— На позорисько мене виставляєте? — зле блимав очима Іванченко. — Якщо опісля не вибачитеся, не поясните людям, що мене опаскудили даремно, то я на вас у суд подам.

— Як знадобиться, то вибачимося. Чого там, — спокійно сказав Турчин.

Скрипка глянув на Іванченка не вельми привітно: лісник йому не подобався.

Понятих назад на роботу повіз Іванченко, а Скрипка й Турчин покуріли мотоциклом на Синявку. Кілометрів за сім од кордону звернули під дуб, що стояв неподалік дороги. Павло зняв із коляски фартуха, і на ньому розіклали хто що мав: бутерброди з м'ясом та ковбасою, варені яйця, три смажені рибини. Окинувши все це задоволеним поглядом, слідчий потер руки:

— Красота…

— А якби напали на слід злочинця, тоді й зовсім було б добре, — сказав Турчин.

— Нападемо, — вмощуючись зручніше, мовив Скрипка. — Як на мене, діла йдуть добре.

— Ви думаєте?

— У нас іще нема висновків експертизи. Це раз. По-друге, ще не закінчено перевірку усіх, хто здавав м'ясо. Але вже зараз можу сказати: ланцюжок замкнеться на котромусь із лісників.

— А Стасько?

— Важко повірити. Але… всього можна чекати. Торік, пам'ятаєте, алкоголік зарубав дружину і двох діток… — І докірливо. — Чого карася обминаєш? Моя половина смажила, а вона в цім ділі неперевершена.

— Е, так готувати рибу, як моя Люба, ніхто не вміє.

— Якщо вже на те пішло, — наминав бутерброд Скрипка, — давай зробимо вилазку на природу. Тоді хай і наші жінки покажуть клас.

— Ай справді! Чому б якоїсь неділі не махнути на річку? А то ми хоч прихапцем, та десь посидимо, жінки ж наші майже не знайомі між собою. Але про це потім. Зараз… — і не докінчив думки: на дорозі заторохкотів мотоцикл Сидоренка. Зупинившись біля дуба, дільничний неквапливо стягнув шолом і заходився витирати запилюжене обличчя. Не квапився, із цього було видно, що привіз новини.

«Ну-ну, хто з нас терплячіший?» — Турчин усміхнувся й потягся до карася.

— Приставайте до гурту, — запросив Скрипка лейтенанта, якого мало знав.

— Діло закручується, — сказав Сидоренко. — Стасько повісився.

Павло чекав на наслідки експертизи, про які, думав, дільничний дізнався по телефону. А тут — ніби грім із ясного неба.