Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Віз був старий, але добре обшитий дранкою, зерно можна возити. Полудрабки заляпані болотом, мастилом, синьою фарбою. Турчин попросив у Валентини мітелку й акуратно вимів воза, і знову стали оглядати, тепер уже пильніше. Неподалік задньої люшні виднілася темнувата від пилюки кров'яна пляма завбільшки в п'ять копійок.

Підкликали Комаху. Разом із ним підійшла і Валентина.

— Це кров?

Комаха враз, як і тоді, коли питали, звідкіля в Стаська завелися гроші, застиг. І знову йому на виручку поспішила дружина:

— Звідки ми знаємо — може, кров, а може, й фарба.

— А що ви скажете? — Турчин пильно глянув на лісника.

— А що? Те саме. Може… кров збереглася з весни: я тоді кабана колов і на базар возив. Та й мисливці до нас часто з міста наїжджають. Як уб'ють щось, так я й везу до машини.

— Перевіримо. Сидоренко, покличте понятих.

— Кажемо вам, що ми до того вбивства непричетні, — дратувалася жінка. — Так ні, не вірять. Людей скликають… Це ж про нас що подумають? Вам до того байдуже. Та я скаржитися на вас буду!

— Валентино, — в'яло озвався Комаха, — не треба…

— А чого вони перед людьми нас виставляють убивцями?

— Дарма все це, — сказав Турчин. — А людям пояснимо, що й до чого. А поки що вилучимо для експертизи рушницю й набої.

Дільничний інспектор привів понятих хвилин через п'ятнадцять. Були то дві літні жінки, якісь перелякані, довго вдивлялися в пляму, старіша, зовсім сива, помітно згорблена, весь час ворушила губами, ніби контужена, і Турчин глянув на дільничного осудливо. Вона й акта не хотіла підписувати, казала, що погано знає грамоту; дивлячись на неї, і молодша жінка почала викручуватися. Турчин вдруге пояснив обов'язки понятих. Однак вони поставили свої підписи лиш після того, як Валентина сказала:

— Підписуйте, чого там… Все одно ні в чому не винні.

Турчин відправив дільничного в район до слідчого, щоб той якомога швидше організував експертизу з плями (її вирізали разом із шматком дошки), а сам пішов до Ярчевського. Там уже порядкували три літні жінки — готувалися до похорону.

Стасько в розмову не встрявав. Від нього за версту несло горілкою, проте тримався рівно, лиш був неповороткий, в очах його сіріло щось сумне, потойбічне.

Зайшли в хату. Вона була на одну кімнату, долівка глиняна. Меблі давні: побитий шашелем мисник, великий стіл, дерев'яне двоспальне ліжко, між ним і лежанкою тулився невеличкий тапчан. Жінки пильнували кожний рух інспектора, і він запропонував Стаськові пройтися лісом.

— А це ж чого? — повно, вперте, відколи заявився старший лейтенант, у Ярчевського прокинулася живинка.

— Треба поговорити.

Всі три жінки звели очі на Стаська. Він прокашлявся й рушив до дверей.

Ліс починався відразу за городами. Видно, тут колись було поле: борозни подибувалися, і земля ніби непогана, але її чомусь перестали орати, вона поросла березами, соснами, понад стежкою пнулося навіть два дубочки.

Присіли на невеличкій галявині. Стасько не випускав із рота цигарки.

— Так що вам од мене треба? — дихнув горілчаним перегаром і димом Ярчевський.

— Зовсім мало: розказати, де ви були двадцять шостого, двадцять сьомого і двадцять восьмого.

Стасько глибоко затягся, зморшки на лобі, обличчі ствердли, поглибшали, руки заковизли на колінах.

— Я жду. Тільки попереджую: будьте правдивими. Брехня рано чи пізно спливе на поверхню.

— В лісі був. На лисицю чигав. З лісу заходив до Комахи, там підкріплявся і йшов додому.

— Коли верталися з лісу — при світлі, поночі?

— При світлі.

— А додому?

— Як уже смеркало.

— Ви помічали, що матері нема?

— То й що?

— І вас це не насторожило?

Ярчевський підряд зробив кілька глибоких затяжок.

— Насторожувало.

— І ви нічого?

— Не знав, що таке… Думав, од мене ховається. Я під п'яну руку був брякнув… Пригрозив, значить, за того бичка. Але ви не думайте, щоб я того… Що я, зовсім звихнувся? — Стасько на інспектора намагався не дивитися.

— Де ви були в лісі?

— Скрізь.

— В Кип'яче завертали?

— Проходив стороною.

Турчин був певен, що за три дні блукання по лісі Стасько з кимось зустрічався, може, і в Кип'ячому. Тоді це показання викриє його з головою.

— Лисицю бачили?

— Бачив.

— Стріляли?

— Стріляв. Але мимо.

— Коли це було?

Стасько нерозуміюче подивився на Турчина.

— Якого числа?

— А-а. Двадцять сьомого. Ні, двадцять шостого.

— Ніби й небагато часу минуло, щоб забути. Ви тоді були з Комахою?

Якась напруга чи страх змигнули в Стаськових очах.

— То були чи ні?

— Не був.

— А він сказав, що були.

— Може, й був. Я точно не пам'ятаю.

— Вам не здаються ваші відповіді смішними?

Ярчевський змовчав, пальці на його руках тремтіли все дужче. Що це — переляк чи алкогольна хвороба?

— Ви пригощали Комаху?

— Траплялося…

— І цигарки от дорогі палите.

— Хіба не можна?

— Можна. Тільки для цього потрібні гроші, а ви ніде не працюєте. Може, скажете, де берете гроші? — Турчин дивився прямо в очі Стаськові.

Стасько кліпнув.

— В матері…

— Нам відомо, що ту сотню, а також дещо з одежі, що