Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Озвався телефон. Вевешна «Весна» лунала в Донецьку, може, й не звично, та голубів не налякала. Зате кілька перехожих озирнулися.
– Слухаю, – запустив до ефіру радісну хвилю Богдан.
– Привіт! – сказав Марченко. – Вибач. Телефон у машині лишив. А це тільки побачив.
– Забудь, – перекреслив професор. – Є чим потішити старого втомленого «індіанця»?
– Який на стежку війни вийшов? – спробував відгадати причину такого виверту донкор.
– Майже вгадав, – хмикнув професор. – Який полює на хлопців негарних.
– Блідолицих?
– Усяких. Головне – негарних. Щось нове про Кречета є? – перейшов уже до справи.
– Трохи.
– Давай.
– Не по телефону. Ти зараз де? Від міліцайні далеко відійшов?
– Ні. Тусуюсь біля перехрестя Молодогвардійців та Ульянових. З голубами й перехожими. Кайфую від «внутрішньої самотності».
– Чудово. Я зараз на бульварі Шевченка. Уже сідаю в машину. Скоро буду.
– Добре. Чекатиму.
Лисиця знову поклав телефон до сумки. І задивився на молоду маму з візочком. Та зупинила «транспорт», нахилилася до «пасажира» й наполегливо розповідала йому про «не можна». Хлопчик уважно слухав, але не дуже вірив, що на світі є щось із таким дивним ім’ям – Неможна. Він тільки чув про нього від мами. Ось і зараз вона це ім’я укотре повторювала. І хлопчику стало сумно. А сум, очевидно, він не любив. Тому й заплакав.
Лисицю аж у серце шпигонуло. Шкода малого плаксія. Той ридав ну так уже ж жалібно, що професорові захотілося його заспокоїти. Тільки він не знав як. Не мав досвіду.
А малий усе не вгавав. Ніякі цяцьки не допомагали. Мама вже й не рада. Та нічого не повернеш. Не бачений ніким і невидимий зараз Неможна знову оживав у маминих вустах. І все збільшував хлопчиків сум.
Зупинилася бабуся в червоному беретику і з невеликою допотопною сумочкою. Стала розповідати, що плакати – негарно. Почала соромити. Та хлопчикові байдуже. Він не дуже дослухався. Рюмсав далі. А якщо й почув щось, то не дуже погоджувався. Бо стільки вже переплакав. І майже завжди допомагало. І майже завжди одержував, що хотів.
Зупинився чоловік за шістдесят. У бейсболці «Reebok». Тримав пакет із написом «Донбас Арена» і яскравою фотографією щедро освітленої «тарілки інопланетян», над якою спалахнули зірки салюту.
– А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?
Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.
Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.
Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.
Професор зупинився біля «зірки епізоду». Дістав із сумки «шмайсера». Витягнув із нього магазин, перевірив, чи у стволі немає патрона, й дав зброю малому. Той протяг руку назустріч і, торкнувшись до тяжкої залізяки, захотів узяти. Богдан розумів, що хлопчик не втримає. Тому примостив поряд. Недавній плаксій прикипів до пістолета поглядом і поклав на нього маленьку долоньку. І плакати забув. Почав невпевнено вимальовувати на мокрому фейсику усмішку. Яка семафорила про блаженство. Та жінкам цього не зрозуміти. І матуся оторопіла. Заклякла. Забула, як говорити. Перехожі теж. Німа сцена. А Лисиця дістав дозвіл на зброю й показав:
– Ось. Усе офіційно. Законно. Я не бандит. Я… – дістав ще одне посвідчення, – журналіст. Читайте: газета «Презумпція». Чорним по білому.
Німа сцена не оживала. Невже по цілющу й живлющу воду треба бігти? Це в Богданові плани не входило. І лише замовклий плаксій жив. Він із цікавістю дивився на не бачену раніше «іграшку».
– Ви божевільний! – закричала мама й витягла мобільний. – Я міліцію викличу! – почала «ритися» в телефоні, супроводжуючи це електронними піками.
«Воскресіння» жінки раніше за всіх зрозуміле. Мати ж.
– А он вона, – показав професор на управління, усміхаючись. – Можна й пішки піти. Швидше буде.
– І піду, – натиснула «словом і ділом» налякана жінка. – Зараз.
– Але ж дитина замовкла, – сказав Богдан. – І голос не зриває. І клітини нервові на місці.
– Але ж це зброя, – не вгавала молода матуся. – А ви її дитині маленькій.
– Я все зробив, щоб нічого, не дай Господи, не сталося. А без патронів пістолет усього лиш залізяка. Не більше. І шкода від неї – коли тільки на ногу впаде. Але й цього не буде. Дитина не підніме, щоб перекинути через бортики. Та і я поряд. І ви…
– Але ж…
Вона не знала, що сказати. Богдан усе розклав на полиці. Технічно. Грамотно. Комар носа не підточить. Професійний юрист, звісно, знайшов би шпаринку. Але професор нутром чув, що поблизу таких немає. І – почувався спокійним.
– Ви ж…
Іти далі думка молодої жінки відмовлялася. Та, власне, жодної дороги в неї й не було. Тому й тупцювала на місці. Переступаючи з ноги на ногу.
– А хлопчик ваш – справжній чоловік, – усміхнувся Лисиця. – Магію зброї просік одразу. Он який спокійний. Мабуть, розуміє, що тепер бабай його й сам боятиметься…
Мама несміливо усміхнулась. А усмішка їй личить. Придивися – й побачиш нічогеньку таку. Але… Досить їх на сьогодні. Забагато на квадратний кілометр. Сама вже пані капітан чого варта. Причепилася до серця й таке з ним витворяє. Наче відьма. Що вночі корову чужу доїть. Коли разом із молоком і кров дзюрчить.
Кілька разів засигналила машина. Богдан поглянув туди, звідки долинули звуки. Марченко. Він стояв біля авто, просунувши крізь опущене скло руку до керма. І знову натиснув на клаксон[41].
– Іду, – махнув професор, а потім нахилився до хлопчика й сказав: – Вибач. Мені треба йти. І штуку цю забрати. Правда, класна? Мені теж подобається. А ти поки їдь з мамою. І слухайся її. Вона в тебе найкраща у світі. Такого козака народила. Їж кашку, щоб вирости сильним. І тоді купиш собі таку ж «іграшку». Щоб захистити і себе, і маму, і дружину майбутню з дітками. Бабаї до того часу не вимруть. Повір. А такою штучкою їх можна відігнати. Тільки зараз не плач. Ти ж справжній чоловік? Покажи, що я не помилився. Добре? Мені це дуже потрібно. Не люблю програвати. І розчаровуватися в людях. О’кей?
Хлопчик слухав Лисицю й не зводив з нього очей. Здавалося, що дитина й справді розуміла сказане. А може, усе саме так і є? І це лише ми думаємо, що такі розумні та досвідчені. А дітки про себе тільки усміхаються, дозволяючи нам вдавати із себе великих цабе. Просто жаліють нас. Не хочуть поламати віру в нашу всесильність. Ну, майже всесильність.
– Будь розумничком, – сказав Богдан і потиснув малюкові пухкеньку долоньку. – І вирости чудовою людиною.
Хлопчик зачаровано дивився на незнайомого дядю, не відриваючись. Ніби той – маг-факір-ілюзіоніст. Чи навіть і більше.
Лисиця обережно забрав пістолет і рушив. На ходу вставив магазин і заховав до сумки. Ішов і відчував кілька поглядів. Незатишно. Ніби цілилися в спину. Як у сні, коли ти безсилий зробити хоч щось. Бо мусиш іти. Іти саме так. Випрямивши спину. Показуючи всім, наскільки ти впевнений у своїх рухах і словах. Наскільки вмієш керувати собою. А інколи – і світом. Хоча ти ж насправді – така, як і вони, людина. І тобі теж буває страшно. І в тебе теж є багато того, що не вийшло й не збулося. І вже ніколи не збудеться. Як би ти не хотів. Але ти все одно йдеш. Так. Гордо і впевнено. Ніби ти – сучасний бог. Ніби пишеш нову міфологію. Міфологію сьогодення. А сьогодні, якщо ви забули, ХХІ століття на дворі.
Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав.