Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Біля Церінґера[24] чоловік зупинився, зняв рукавиці й заховав їх до кишені плаща. Потім дістав з нагрудної кишені срібний портсигар і закурив. Уся його постать випромінювала спокій та умиротворення, на противагу войовничому ведмедеві у бойовому обладунку, що стояв над ним на задніх лапах, тримаючи передніми щит і спис. Помилувавшись трохи нескінченною перспективою Крамґассе, чоловік повернувся у протилежний бік, де височіла Годинникова вежа[25], якраз у той момент, коли на ній пробило три чверті до дев’ятої. Що ж, тепер слід було поспішати… Чоловік видихнув залишки диму з легень і, квапно загасивши недопалок, пожбурив його до сміттєвої урни. За десять хвилин швидкої ходи він опинився на Мюнстерґассе, перед триповерховим будинком, що належав банку «Hottinguer». Затримавшись на хвилину перед масивними дверима, ніби для того, щоб прибрати якнайповажнішого виду, чоловік врешті зайшов досередини.
Попри ранню годину, у вестибюлі вже очікувало з десяток клієнтів. Всі вони в одну мить перевели погляд на прибулого, понуро відповіли на його привітання й одразу ж втратили до нього інтерес. Одні знову втупилися поглядом у ранкову газету, інші — в простір перед собою. Атмосфера панувала тут важка й гнітюча.
Чоловік, однак, не збирався приєднуватись до їхнього товариства. Йому було призначено на дев’яту, він прийшов без запізнення, отож мав цілковите право проігнорувати це товариство.
— Вішак — ліворуч від вас, — вдруге відірвавшись від сторінок «Tages-Anzeiger»[26], промовив до нього вусань у твідовому костюмі. — Ви в черзі вже одинадцятий або дванадцятий, тож знімайте плащ і чекайте. Раніше за нас усе одно туди не потрапите…
Він кивнув головою у бік темно-коричневих дверей з табличкою «Empfang»[27].
— Не думаю, — коротко відповів прибулий.
— Якщо ви у кредитних справах, то мені повірите, — сердито буркнув «твідовий костюм», — я тут щопонеділка, і жоден розумник ще не переступив через мою голову.
Чоловік ще вирішував, як відповісти на цю грубість, коли ж прочинилися зовсім інші двері, з-за яких визирнув молодий банківський клерк у жилеті й нарукавниках поверх білої сорочки.
— Пане Вістович? — звернувся він до прибулого.
Той ствердно кивнув у відповідь.
— Прошу, заходьте, — запросив його клерк і прочинив двері ширше, мовби побоюючись, що кремезний гість інакше не пройде.
Знервований читач «Tages-Anzeiger» метнув сповнений ненависті погляд спершу на клерка, потім знову на Вістовича, а далі згорнув газету, ніби з остраху, що ненароком спопелить її своїм розгніваним поглядом, якщо буде дочитувати.
Клерк зачинив двері за новим клієнтом, узяв його плащ, капелюх і рукавиці.
— Прошу вибачення, сьогодні прийом наших позичальників, тому, як це завжди буває в такі дні, настрій у вестибюлі, мов у розстрільній камері, — проговорив він.
Вістович усміхнувся.
— Запевняю вас, що добродій за дверима — бездоганний взірець ґречності й добрих манер, порівнюючи з тими людьми, з якими я зазвичай маю справу, — сказав він.
— Ви також працюєте в банку? — поцікавився клерк.
— Ні, в кримінальній поліції.
Відповідь чомусь справила на клерка несподівано сильне враження. Він завмер і якийсь час не міг підібрати слів, дивлячись на Вістовича, як на статую, що несподівано ожила й побажала йому доброго ранку.
— Пан Освальд Пульманн чекає на вас, — молодий чоловік врешті прийшов до тями. Після цього наблизився до інших дверей, обережно постукав і, зачувши приглушене «Так», відчинив їх перед гостем.
— Ага, пан Адам Вістович! Правильно? — чоловік за масивним письмовим столом підвівся назустріч прибулому і простягнув руку для привітання через гору паперів, брульйонів і якихось відкритих довідників. Пульманн мав дещо комічну зовнішність: лису голову, маленькі поросячі очка за скельцями окулярів у дротяній оправі, рожеві щоки, гострий ніс і червоні, як у дівчини, вологі губи.
Вістович кивнув, удруге за сьогодні підтверджуючи свою особу.
— Прошу сідати, — Пульманн вказав на стілець. — Як довго ви в Берні? — знову запитав банкір, вишукуючи щось серед своїх паперів.
— Лише два дні, — відповів гість.
— Раджу вам лишитися на довше. Наше місто має чим здивувати навіть гостей із чарівної Австрії… Я, знаєте, родом із Базеля, але, приїхавши одного разу сюди, одразу вирішив залишитися тут назавжди… Хтозна, може, й ви, пане Вістовичу, підете моїм шляхом і переїдете, — банкір засміявся і глянув на гостя поверх окулярів.
— Тільки якщо хвилюватимусь за свої гроші, — віджартувався той.
— О, ні! Запевняю вас, такої причини ви не матимете, — Пульманн промовив це вже без жодних жартів. — Ага, ось і потрібна папка…
Банкір відкрив її, щоб дістати звідти кілька документів. Якусь хвилину чоловік зосереджено їх перечитував.
— Що ж, пане Вістовичу, — продовжив він, — перед тим як ми підпишемо договір, ще раз нагадаймо собі кілька важливих пунктів. Отже, ваш депозитний вклад становить сорок тисяч німецьких марок. Від конвертації в австрійські крони або швейцарські франки ви відмовилися… Що ж, рішення вважаю правильним. Річний відсоток буде менший, зате не доведеться платити комісію за цю операцію…
Він знову кинув на Вістовича короткий погляд з-над окулярів, а тоді продовжив:
— Угода наша діятиме п’ять років і, в разі відсутності взаємних претензій, буде продовжена автоматично на такий самий період… Відсотки з вашого вкладення ми виплачуватимемо щоквартально через австрійський банк у Лемберзі…
Банкір узяв до рук увесь стос паперу, з якого складався контракт.
— Решту, якщо бажаєте, перечитайте самі. Можете не поспішати, — сказав він, простягаючи угоду клієнту.
Клієнт узяв папери до рук і заглибився в пронумеровані пункти сухого банківського тексту. Десь за чверть години він повідомив банкіру, що заперечень не має і з усім згоден.
— Чудово! — з ледь помітним полегшенням відповів Пульманн. — Тоді підписуємо, і справу зроблено.
Уже ставлячи свій підпис чорним соковитим атраментом унизу сторінки, клієнт випадково глянув на титул папки, що наступною опинилася в руках банкіра. Погляд його затримався там, либонь, на десяту частину секунди, допоки Пульманн не відклав її вбік. Втім,
