Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Либонь, із нашого бичка, — буркнув Стасько.

— Думаєш, тільки у вас рябий бичок, — заперечив Комаха.

— Ага, не тільки в нас, — легко погодився Ярчевський.

На сонце налягла чимала хмара, все враз довкіл посіріло, листя на вершках дерев зашелестіло глухіше.

— То що будемо робити? — подивився на чоловіків лісник.

— Шукати, що ж іще…

Вони розійшлися й мовчки стали роздивлятися кожний кущик, кожну виямку. По якомусь часі втрапили на давню яму від бомби чи снаряда, недавно завалену сушняком. Розгребли його — жахнулися: на дні ями лежала скручена в дугу й заліплена мурахами Югина Ярчевська.

Судовомедексперт, ворушачи хрящуватим носом (ніяк не міг звикнути до трупного запаху), говорив:

— Тут таке діло, що смерть настала тиждень тому або й більш. Ну, а точно, самі знаєте, після розтину…

Кіндратенко слухав його мовчки, блукаючи поглядом поміж деревами. Одна думка міцно засіла в голові: невже стару жінку позбавлено життя через худібку, як, приплакуючи над бабою, казала її сусідка. А до цього велося. Синявські люди в один голос заявляли: знайдена шкура — з бичка Ярчевської, а ветлікар, який був за експерта, встановив, що важив бичок біля двох центнерів. Тільки ніяк не вкладалося в голові: чому ж той, хто зважився на такий страшний злочин, не вигубив усієї череди? Та й чи треба було бабу вбивати?

Підійшов слідчий прокуратури Скрипка. Він уже встиг зафотографувати й запротоколювати, поговорити, правда, бігцем, із людьми, і навіть версію намислив. Тепер кортіло, як сам інколи жартував, обкатати її чужими язиками. Першим не починав, чекав на підполковника, але той саме зачепився поглядом за берізки, під котрими, видно, білували бичка. Від них до ями, в якій знайшли мертву бабу, біля сорока метрів. Десь тут поблизу вона й була застрелена, а що сліду не знайшли, то погано шукали.

Заряди випущено з близької відстані, один вцілив у нижню частину живота і ноги, другий — у груди. Смертельним виявився, безперечно, останній. Коли уявити, що спочатку було вцілено в живіт і ноги, то можна уявити й інше: чи не сталося те випадково? Кому намічався перший постріл: бичкові, дикому звіру (лосі, трапляється, пасуться разом із худобою) чи Ярчевській?

Білували бичка там, де вбили. Щоб було зручніше, зрубано дві берізки. Перетягти таку тушу на зручну місцину, певно, злочинці не мали сили, отже, було їх небагато — два, а то й один.

— То яка ваша думка? — глянув на слідчого Кіндратенко, подумавши: «Нетерплячим стаю під старість».

— Нічого конкретного. Одні припущення.

— А як ви ставитеся до людських балачок? Неспокійні очі слідчого нараз застигли, видовжене обличчя спохмурніло.

— Не вкладається в голові: щоб матір — за якогось бичка…

— Одначе поведінка Станіслава насторожує: мати ж, рідна мати, а він хоч би сльозу пустив.

— Це ще не доказ. І я, коли не стало матері, і не сплакнув. Зате опісля з місяць провалявся в лікарні.

— Пригадую, — кивнув сивою головою підполковник. — Тільки ж по ньому не видно, щоб смерть матері взяв близько до серця. Придивіться до нього: такий в алкогольному чаду здатний на все.

Із ліщинових кущів вийшли старший інспектор карного розшуку Турчин і дільничний інспектор Сидоренко. Обидва вивчали сліди, що зосталися на малонаїждженій трав'янистій дорозі, що розпочиналася у Синявці і губилася десь у лісових нетрях. Слідів було сім чи вісім, один від воза на гумових колесах, два від мотоцикла, а решта — від возів, кованих залізом. Переважали однокінні. Вони найдужче зацікавили, бо один навпроти місця злочину збочував із дороги, віз зупинявся, либонь, ненадовго — кінь багато землі не затоптав. Іще хтось їхав однокінкою від лісового кордону, де жив лісник Володимир Іванченко, кілометрів за три від Кип'ячого звернув на просіку, що неподалік Синявки перетинається з дорогою, виїхав на неї, і далі сліди губилися біля села.

Возом на гумових колесах проїжджали двічі — від сіл Рубіжне й Залужне. Сліди ті можна було б і не брати до уваги, аби ж не той факт, що за сто п'ятдесят метрів од місця злочину віз зупинявся, і їздовий тупцював на місці, мабуть, когось чекав. Тут же знайшли недопалок цигарки.

Мотоцикла мав Іванченко, дорогу від кордону добренько вкатав. Один із найсвіжіших слідів од мотоцикла метрів триста до місця злочину не доходив, звертав убік. Під кущем горішини була зупинка. Від дороги, як не придивляйся, нічого не побачиш. Можливо, саме мотоцикл і привіз убивцю. Для чого ж він робив кружка?

Вислухавши інспекторів, Кіндратенко зітхнув:

— І у вас нічого втішного…

— Чому ж, — заперечив Турчин. — Там, де стояв мотоцикл, знайдено плями від мастил. А в Комахи весь мотоцикл ними заляпаний.

Слідчий прокуратури бадьоро блиснув чорними очима: таке було на користь його версії. Сказав:

— А якщо врахувати, що в цього Комахи є ще однокінний віз, і він давав рушницю синові покійної, га? Це вже щось!

Підполковник подивився на Комаху. Лісник — низькорослий, круглий, із рудими вусами, що стриміли, мов дріт, — був схожий на жука. Він жваво доводив щось дільничному інспекторові Сидоренку. Лейтенант, здавалося, не дуже дослухався. Нахилився, обережно поворушив траву. Затим нахилився й Комаха, теж став придивлятися.

— Сюди! — махнув рукою дільничний. — Схоже, що тут було вбито Ярчевську.

Кіндратенко з товаришами поспішили до нього. Зім'яті, поламані стебла трави. Ось перебита дробом гілка. Тільки ж ніде й краплиночки крові.

— Кров могло змити дощем, — сказав Сидоренко.

— І все ж сліди крові варто пошукати. Гляньте, які дерева гіллясті, а дощ був не такий уже й великий.

Знову розійшлися. Комаха також шукав і так старався, що на лобі аж піт виступив. Йому й пощастило.

— Ось кров! — загукав із таким запалом, немов знайшов золото.

— Прошу всіх одійти, — знімаючи фотоапарат, розпорядився слідчий.

Після того, як було зафотографовано,