Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон
Інспектор Пінер приїхав з декількома полісменами і вжив необхідних заходів, відповідно до протоколу, цілком усвідомлюючи, що власне безглуздість тої цінної дрібнички наробить багато шуму в газетах. Він усе оглянув, усе обміряв, зняв свідчення під присягою, узяв відбитки пальців, усім набрид до нудоти і врешті-решт постав перед фактом, у який не міг повірити. Якийсь мешканець аравійської пустелі прийшов любісінько сільською дорогою і зупинився перед будинком містера Смарта, де у внутрішній кімнаті зберігалася посудина із золотими рибками. Потім він чи то проспівав, чи то продекламував декілька римованих рядків, і посудина розірвалася, як бомба, причому рибки зникли без сліду. Інспектор нітрохи не втішився і тоді, коли іноземець віконт м’яким муркотливим голосом повідомив його, що ця подія поширює межі наших знань.
А в поведінці кожного цілком об’явився його характер.
Сам містер Смарт почув про свою втрату, лиш коли повернувся вранці з Лондона. Зрозуміло, він був приголомшений; але так уже був влаштований цей завзятий, хоч і трохи безглуздий чоловік, який нагадував задиристого горобця, тому, не піддавшись смутку, він бадьоро зайнявся пошуками. Джентльмен на прізвище Хармер приїхав сюди спеціяльно, щоб купити рибок, і його певне роздратування, коли він дізнався, що придбати їх уже не можна, було б цілком зрозуміле. Проте його грізні вуса виражали щось більше, ніж досаду, а погляд, яким він пронизував присутніх, був повний насторожености, щоб не сказати підозріливости. Бліде обличчя банківського керівника, що також повернувся з Лондона, тільки пізніше, притягувало цей пронизливий нервовий погляд, немов магніт. Ще один із вчорашніх співбесідників отець Бравн, якщо до нього не зверталися, здебільшого мовчав, а останній з компанії, приголомшений Хартоп, не відповідав, навіть коли до нього зверталися.
А віконт де Лара не міг впустити нагоди зміцнити свої позиції у принциповій суперечці, він посміхнувся своєму супротивникові-раціоналістові, як посміхаються, коли знають, що можна розсердити навіть найщирішим поводженням.
— Погодьтеся, докторе, — сказав він, — принаймні деякі з випадків, які ви вважали неймовірними, сьогодні стали вірогідніші, ніж учора. Якщо якийсь волоцюга зумів, прочитавши вірш, зруйнувати міцну посудину, яка до того ж стояла за подвійною стіною, це непогане підтвердження моїх слів про духовні сили і матеріяльні перешкоди.
— І не найгірше підтвердження й моїх слів, — їдко зреагував доктор. — Якщо мати хоч дещицю наукових знань, то й таким витівкам можна дати пояснення.
— Ви і справді, докторе, — не приховуючи хвилювання, запитав Смарт, — можете хоч трохи прояснити цю загадку?
— Я можу пояснити те, що загадкою називає віконт, — відповів доктор, — тому що жодної загадки тут якраз і немає. Цей бік справи просто тривіяльний. Звук — це коливання повітря, і він може руйнувати скло, якщо коливання — певної амплітуди, а скло — певної структури. Викрадач не давав уявних наказів за методом, який, за словами віконта, практикують на Сході, коли їм кортить побалакати. Він заспівав те, що спало йому на думку, і вдарив по потрібній струні. Таких експериментів скільки завгодно — за допомогою звуку руйнують скло певного складу.
— І при цьому зникає кілька шматків чистого золота, — незворушно додав віконт.
— Ось іде інспектор Пінер, — сказав Бойл. — Я думаю, між нами кажучи, що природна теорія доктора йому здалася б такою ж казковою, як і надприродна версія віконта. Недовірливий чоловік цей містер Пінер, особливо щодо мене. Упевнений, він підозрює мене.
— Можете бути певні, ми всі під підозрою, — зауважив віконт.
Ця підозра й спонукало Бойла шукати поради в отця Бравна. Коли через декілька годин вони прогулювалися навколо зеленої площі, священик, який задумливо і похмуро слухав, дивлячись у землю, раптом зупинився.
— Погляньте! — сказав він. — Тут мили хідник, тільки тут — навпроти будинку полковника Варни. Цікаво, це робили вчора чи сьогодні.
Він допитливо оглянув будинок, високий і вузький, з рядами смугастих жалюзі, колись яскравих, а тепер уже вицвілих. Щілини в жалюзях, крізь які виднілося нутро будинку, були ще темніші і здавалися чорними тріщинами на золотому в променях уранішнього сонця фасаді.
— Це будинок полковника Варни? — уточнив Бравн. — Він, здається, теж приїхав зі Сходу. А що то за чоловік?
— Я ніколи його не бачив, — відповів Бойл. — І решта також, хіба що окрім доктора Бердока, але й він буває у полковника не частіше, ніж у цьому є необхідність.
— Що ж, мені треба побачитися з ним, — сказав отець Бравн.
Великі двері відчинилися і поглинули маленького священика, а його приятель розгублено дивився йому вслід, немовби сумнівався, чи випустять вони візитера назад. Через декілька хвилин вони, проте, відчинилися, отець Бравн вийшов, чомусь посміхаючись, і неквапливо й безтурботно продовжив прогулянку. Часом навіть здавалося, що він забув про предмет розмови, оскільки то тут, то там робив побіжні зауваження: про місцеве суспільство, про минуле цих місць, про майбутні зміни. Біля банку, де починали нову дорогу, він заговорив про грунт і з якимсь незрозумілим виразом лиця кинув погляд на зелену леваду.
— Це ж громадський вигін, — сказав він. — Тут би випасати свиней і гусей, якби місцеві мешканці їх тримали. А так усе заросло кропивою та будяками. Шкода, що такий красивий луг перетворився на нікчемний, нікому не потрібний пустир! Скажіть, онде, навпроти, це будинок доктора Бердока?
— Так, — здригнувшись від несподіваного запитання, відповів Бойл.
— Чудово, — сказав священик. — Тоді постукаємо і в ці двері.
Потім вони повернулися в будинок містера Смарта, і Бойл, поки піднімалися по сходах, знову переповів своєму супутнику подробиці драми, що розгорнулася тут удосвіта.
— А ви самі часом не задрімали? — запитав отець Бравн. — Поки Джеймсон бігав униз і вовтузився з дверима, чи не міг хтось піднятися на балкон?
— Ні, — відповів Бойл, — не міг. Я прокинувся, коли Джеймсон гукав з балкона. Потім я почув, як він збігає по сходах униз і гримить замками, і відразу ж вийшов на балкон — адже там усього лиш два кроки.
— А ніхто не міг прослизнути між вами через який-небудь інший вхід? — наполягав отець Бравн. — Чи не можна сюди проникнути, минувши парадні двері?
— Ні, в жодному разі, — впевнено відповів Бойл.
— Я все-таки, мабуть, подивлюся сам, — ніби вибачаючись, сказав Бравн і нечутно зійшов по сходах.
Бойл недовірливо подивився йому услід. Та вже за хвилину на верху сходів знову появилася кругла фізіономія, схожа на голову жартівливого привида, зроблену з гарбуза.
