Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

Доктор явно поривався відповісти, що від такого перетворення мало що змінилося б, але тут в розмову грубувато втрутився приїжджий, якого звали Хармер:

— Звичайно, індійські факіри майстри на всякі штуки, але слід взяти до уваги, що зазвичай все це відбувається в Індії. Там, мабуть, цьому сприяють свої люди або просто психологія натовпу. Навряд чи такі трюки вдалися б в англійському селі. Як на мене, рибки нашого друга тут у якнайповнішій безпеці.

— Розповім вам один випадок, — і далі не поворухнувшись, промовив віконт де Дара, — який стався не в Індії, а перед штабом англійських військ у найсучаснішому районі Каїра. У дворі штабу стояв вартовий і кидав погляди крізь ґрати залізних воріт на вулицю. Зовні до воріт підійшов обідранець, босий, в тубільному лахмітті, й запитав його чистою і вишуканою англійською мовою про один документ, що зберігався в штабі. Солдат, зрозуміло, відповів, що всередину йому зась, а тубілець посміхнувся і сказав: «А ось подивимося, що зовні, а що — всередині». Вартовий ще дивився на нього зневажливо крізь ґрати, як раптом побачив, що хоч і він, і ворота начебто залишилися на своїх місцях, та сам він виявився на вулиці і дивиться в двір, де, наче нічого й було, посміхається той самий обідранець, який також не зробив жодного кроку. Потім той обернувся до будівлі штабу. Тоді вартовий опам’ятався і крикнув солдатам у дворі, щоб вони схопили шпигуна. «Гаразд, ти все одно не вийдеш назовні», — мстиво сказав він. Обідранець відповів дзвінким голосом: «Подивимося, що всередині, а що — зовні». І солдат побачив, що від вулиці його знову відділяють ґрати воріт, а усміхнений тубілець, цілий і неушкоджений, опинився на вулиці, тримаючи в руці папірець.

Містер Імлак Сміт, управитель банку, який увесь час слухав, схиливши голову і розглядаючи килим, уперше заговорив:

— А що трапилося з документом? — запитав він.

— У вас бездоганний професійний інстинкт, — з іронічною люб’язністю зауважив оповідач. — Так, це був важливий фінансовий документ. Наслідки мали міжнародний резонанс.

— Можна лиш сподіватися, що такі випадки трапляються рідко, — похмуро промовив молодий Хартоп.

— Мене цікавить тут не політична складова, — безтурботно продовжував віконт, — а філософська. Цей приклад свідчить, як навчена людина може обійти час і простір і, маніпулюючи, так би мовити, їх важелями, перевернути весь світ. Але вам, друзі мої, важко повірити в духовні сили, які можуть бути сильніші від матеріяльних.

— Що ж, — жваво мовив старий Смарт, — я, звісно, не авторитет в ділянці духовних сил. А ось що скажете ви, отче Бравне?

— Мене вражає, — відповів той, — що всі ці надприродні дії, про які ми чули, здійснювали заради крадіжки. А чи крадуть духовними засобами, чи матеріяльними — це, як на мене, все одно.

— Отець Бравн людина проста, — посміхнувся Сміт.

— Нехай так, прості люди мені близькі, — сказав отець Бравн. — Вони знають свою правоту, навіть якщо не можуть її довести.

— Усе це надто хитромудро, як на мене, — щиро признався Хартоп.

— Можливо, — з посмішкою сказав маленький священик, — вам більше підходить спілкування без слів, як пропонує віконт. Він зачепив би вас безсловесною колючкою, а ви відповіли б йому беззвучним вибухом обурення.

— Не варто забувати про музику, — сонно пробурмотів віконт, — часто вона дієвіша за слова.

— Мабуть, це мені було б зрозуміліше, — тихо сказав Бойл.

Молодий чоловік стежив за розмовою з пильною цікавістю, тому що її учасники трималися якось особливо, навіть незвичайно. Флюгер бесіди ліниво гойднувся у бік музики; усі погляди впали на Імлака Сміта — він був непоганим музикантом-любителем. Тоді Бойл раптом згадав про службові обов’язки секретаря і вказав хазяїну на головного клерка, який терпляче чекав з паперами в руці.

— Ах, та не морочтеся з ними, Джеймсоне! — квапливо сказав Смарт. — Це щодо мого рахунку, тільки й усього; я потім обговорю це з містером Смітом. Отож, містере Сміт, ви говорили щось про віолончель.

Холодне дихання мирських справ уже встигло розвіяти пахощі метафізичної дискусії, і гості один за одним стали прощатися. Залишився лиш Імлак Сміт, і коли решта відкланялися, вони з хазяїном усамітнилися у внутрішній кімнаті, де стояла посудина із золотими рибками, і причинили за собою двері.

Будинок був подовгастий і вузький, з критим балконом уздовж другого поверху, який майже увесь займали покої самого хазяїна: його спальня, гардеробна, а також темна кімнатка, куди іноді ховали на ніч найцінніші предмети, хоч зазвичай їх тримали на нижньому поверсі. Цей балкон, як і ненадійні двері внизу, постійно тривожив економку, головного клерка й усіх інших, хто нарікав на безпечність хазяїна. Проте старий лис був насправді обережніший, ніж здавалося. Він не особливо покладався на застарілі замки старого будинку, які, якщо вірити скаргам економки, заіржавіли від бездіяльности, та зате розробив тоншу стратегію. Своїх рибок він завжди заносив на ніч у маленьку кімнатку позаду спальні, а сам з пістолетом під подушкою спав перед самими її дверима.

Коли містер Смарт повертався після бесіди тет-а-тет, Бойл з Джеймсоном побачили в його руках дорогоцінну посудину, яку він ніс так благоговійно, ніби це мощі святого.

Останні промені сонця ще не поспішали розлучатися із зеленою левадою, як у будинку вже засвітили лампу, і в цьому різнорідному світлі переливчаста скляна куля мерехтіла, як велетенський самоцвіт, а химерні контури вогняних рибок були схожі на потойбічні тіні, явлені віщунові в глибині магічного кристала, що надавали йому подібности до таємничого талісмана. Над плечем містера Смарта, немов сфінкс, виднілося маслинове обличчя містера Сміта.

— Сьогодні увечері, містере Бойл, я від’їжджаю до Лондона, — сказав Смарт дещо заклопотано. — Ми з містером Смітом хочемо встигнути на шість сорок п’ять. Я хочу попросити вас, Джеймсоне, переночувати сьогодні у мене нагорі. Якщо поставити рибок, як завжди, в задній кімнаті, їм ніщо не загрожуватиме. Та нічого, гадаю, і не станеться.

— Статися може що завгодно і де завгодно, — посміхнувся містер Сміт. — Ви ж лягаєте завжди з револьвером. Можливо, варто залишити його сьогодні вдома?

Перегрин Смарт нічого не відповів, і вони з гостем вийшли з будинку.

Секретар і старший клерк розмістилися на ніч, як і було їм велено, у спальні хазяїна. Якщо бути точним, Джеймсон влаштувався у гардеробній, але двері в спальню залишив відчинені, й обидві кімнати стали немовби одною. У спальні було довге французьке вікно, що