Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон
— Надів на нього! — повторив Дивайн. — Як це могло статися?
— Повернімося трішки назад, — сказав отець Бравн, — і погляньмо на речі через вікно, в якому дівчина побачила привида.
— Привида! — знову повторив Дивайн, ледь здригнувшись.
— Вона назвала його привидом, — спокійно сказав низенький чоловік, — і, можливо, не так вже й помилялася. Вона справді відчуває духовні речі. Її єдина помилка в тому, що вона пов’язує це із спіритизмом. Деякі тварини відчувають мерців. У кожному разі, і неї хвороблива чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що особа у вікні огорнена ореолом смерти.
— Ви маєте на увазі… — почав Дивайн.
— Я маю на увазі, що у вікно заглядав мрець, — відповів отець Бравн. — Мрець бродив навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, аж мороз по шкірі? Проте це був привид навиворіт: не штукарство душі, звільненої від тіла, а штукарство тіла, звільненого від душі.
Він знову примружився, споглядаючи на вулики, і продовжував:
— Напевно, найпростіше і найшвидше можна поглянути на речі очима людини, яка все це й учинила. Ви її знаєте. Це — Джон Бенкс.
— Ось кого я запідозрив би насамкінець, — сказав Дивайн.
— А я запідозрив би його насамперед, — заперечив отець Бравн, — якщо б я взагалі мав право підозрювати людину. Друже мій, немає хороших або поганих соціяльних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, наприклад, і будь-яка людина, навіть така, як Джон, може стати святим, як бідний Майкл. Однак є один соціяльний тип, представники якого іноді бувають безбожніші, ніж інші, — це доволі огидний тип ділків. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру; у них немає ні традицій джентльмена, ні класової чести. Вихваляючись вигідними оборудками, він фактично хизувався тим, що обдурював людей. Його кепкування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидні. Її містицизм, звісно, — повна нісенітниця, та він не виносив розмов про духів тільки тому, що це розмови про духовне. В кожному разі, він був театральним лиходієм, якого притягала участь в дуже оригінальній і похмурій постановці.
Використати труп, як жахливу ляльку або манекен, в якості реквізиту — це щось нове і незвичне. Бенкс вирішив убити Майкла в автомобілі, коли вони їхали, потім відвезти його додому, а там усе облаштувати таким чином, ніби його вбили в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникли в його голові при думці про те, що у нього, в закритому авті, лежить мертве тіло відомого крадія, якого легко можна впізнати. Бенкс міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл показався і зник тоді, коли Бенкс вийшов з кімнати подивитися, чи на місці смарагдове намисто.
І під кінець йому залишилося тільки кинути труп на лужок і вистрілити по черзі з обох пістолетів. Ніхто й ніколи б не здогадався, якби не дві бороди.
— Для чого ж ваш друг Майкл зберігав стару бороду? — задумливо запитав Дивайн. — Це здається мені підозрілим.
— А мені — цілком природним, — відповів отець Бравн. — Уся його поведінка була немов перука, яку він носив. Стара маска нічого не приховувала. Йому вона вже не була потрібна, він її не боявся, тому Майкл вважав, що вчинив би фальшиво, знищивши фальшиву бороду. Це все одно що сховатися, а він не хотів ховатися. Він не ховався від Бога, не ховався він і від себе. Майкл увесь був як на долоні. Якби його знову посадили у в’язницю, він і там залишався б щасливий. Майкл не просто оббілив себе, він — очистився. У ньому крилася якась велика дивина, майже така, як гротескний танець смерти, через який його протягнули вже мертвим. Навіть тоді, коли він, посміхаючись, прогулювався серед вуликів, навіть тоді він був мертвий у найбільш променистому і сяючому значенні цього слова. Він був мертвий для суду цього світу.
Запала коротка павза, а потім Дивайн, знизавши плечима, сказав:
— І ми знову повертаємося до питання, що бджоли і оси дуже схожі. Хіба не так?
Пісня летючої риби
Усі думки містера Перегрина Смарта крутилися, як мухи, навколо одного улюбленого придбання і одного улюбленого жарту. Жарт був простецький: він запитував кожного, чи той, бува, не бачив його золотих рибок. Предмет цього жарту ще й дорого коштував, і містер Смарт потайки тішився ним, навіть більше, мабуть, ніж найбільшим скарбом. Завівши мову з кимось із сусідів, що мешкали в нових будинках, які виросли навколо старої сільської левади, він одразу підводив розмову до предмета свого захоплення.
Доктор Бердок — молодий обдарований біолог, з міцним підборіддям і зачесаним на німецький лад чорним волоссям. Містер Смарт, розмовляючи з ним, без зусиль перевів тему на предмет свого зацікавлення:
— Ось ви цікавитеся природознавством, а моїх золотих рибок не бачили?
Доктор, переконаний прибічник еволюції, уявляв природу як одне ціле, та все-таки, на перший погляд, зв’язок був слабенький, оскільки він був цілком заклопотаний питанням походження жирафи.
Отець Бравн був священиком католицької церкви в сусідньому містечку; у бесіді з ним думка містера Смарта мала визначений ланцюжок логічних понять: католицтво — Рим — апостол Петро — рибалка — золоті рибки. З містером Імлаком Смітом, банківським керівником, — тендітним і блідим паном, чепуристим в одязі, хоч і скромним у поводженні, — він різким переходом повертав розмову до золотого стандарту, від якого до золотих рибок залишався вже один крок. Віконт Івон де Лара (за титулом француз, а на обличчя радше росіянин, якщо не татарин) був досвідченим мандрівником, дослідником Сходу, тож ерудований і меткий містер Смарт, виявляючи великий інтерес до Гангу та Індійського океану, невимушено переходив до питання тамтешніх вод, де водяться золоті рибки. У містера Гарі Хартопа, дуже багатого, і такою ж мірою сором’язливого й мовчазного чоловіка, який щойно приїхав з Лондону, він врешті-решт вибив визнання, що риболовля його не цікавить, після чого додав:
— До речі, що стосується риболовлі, а моїх рибок ви вже бачили?
Золоті рибки були примітні тим, що їх зробили із щирого золота. Цю ексцентричну, але дорогу річ виготовили колись, щоб
