Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон
Вартість усієї цієї споруди, поза сумнівом, була дуже високою, особливо якщо брати до уваги безумство, до якого схильні колекціонери. Навіть Френсіс Бойл, новий секретар містера Смарта, хоч і був ірландцем, який не відзначався особливою обачністю, і той з подивом слухав, як безтурботно його патрон розпатякує про свої коштовності перед ледь знайомими людьми, що опинилися тут через простий збіг обставин, — адже колекціонери зазвичай обережні і навіть потайні. Вивчаючи свої нові обов’язки, містер Бойл переконався, що й інші відчували подібне — від легкого здивування до рішучого несхвалення.
— Дивуюся, як йому ще досі не перерізали горлянку, — сказав камердинер містера Смарта з прихованою іронією, ніби насправді хотів сказати: «Засмучуюся» (зрозуміло, у переносному значенні).
— Дивно мені, як він не дбає про своє добро, — сказав головний клерк містера Смарта, який залишив справи в конторі, щоб допомогти новому секретареві. — Він навіть не потурбується засунути старі засуви на своїх старих дверях.
— А як на мене, це взагалі в жодні ворота не лізе, — сказала економка містера Смарта з тією категоричністю і з тією туманністю, які були характерні для її суджень. — Ну хай з отцем Бравном або ж доктором, але коли він розмовляє з іноземцями, це, я вважаю, — означає випробовувати долю. І річ не лише у віконтові; он той, із банку, теж занадто жовтий як для англійця.
— Ні, Хартоп таки англієць, — добродушно відповів Бойл, — такий щирий англієць, що і слова про себе не скаже.
— Значить, забагато про себе думає, — заявила економка. — Може, він і не чужинець, але ж і не дурень. Я вважаю, чужинцем видається — чужинцем і виявиться, — похмуро додала вона.
Її несхвалення, поза сумнівом, посилилося б, якби вона почула розмову у вітальні, що відбулася того ж дня, надвечір, — розмову, в якій йшлося про золотих рибок, а ненависний їй чужинець був чи не головною фігурою.
Він зрештою не так уже й багато говорив, та навіть його мовчання мало велику вагу. Хартоп сидів на купі подушок, і в сутінках, що згущувалися, його широке монгольське обличчя відбивало, подібно до місяця, неяскраве світло. Його азіятські риси ставали ще помітніше в цій кімнаті, схожій на склад раритетів, де в хаосі примхливих ліній і вогняних фарб око розрізняло численні шаблі і кинджали, музичні інструменти, ілюміновані манускрипти. Хай там що, а Бойлу дедалі більше здавалося, що фігура на подушках, чорна в напівтемряві, нагадує величезне зображення Будди.
Бесіда торкалася досить загальних тем, оскільки в ній брало участь усе маленьке місцеве суспільство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзі то в одного, то в другого, і на цей час вони створили щось на зразок клубу, який складався з мешканців чотирьох чи п’яти будинків навколо зеленої левади. Найстаровиннішим, найбільшим і наймальовничішим серед них був будинок Перегрина Смарта; він майже цілком займав одну з сторін квадрата, поруч вмістилася лиш невеличка вілла, де жив відставний полковник на прізвище Варни, подейкували — він інвалід, що ніколи і нікуди не виходив. Під прямим кутом до цих будинків стояли дві або три крамнички з усяким дріб’язком та готель «Блакитний дракон», в якому власне і зупинився містер Хартоп, що приїхав з Лондона. З протилежного боку стояли три будинки: один знімав віконт де Лара, другий — доктор Бердок, третій стояв порожній. Четверту сторону займав банк і будиночок керівника, що примикав до нього, а далі розмістилася ділянка, обсаджена огорожею, яка була призначена для забудови.
Таким чином, компанія підібралася дуже закрита, а самотність серед пустельної на багато миль місцевости об’єднувала присутніх ще тісніше. Проте того вечора їх магічне коло розімкнув сторонній — непевний суб’єкт з дрібними рисами обличчя і грізно настовбурченими вусами, одягнений так бідно, що був, напевно, мільйонером або герцогом. Якщо він сюди таки приїхав, то хіба що з метою укласти угоду із старим колекціонером. Утім, в готелі «Блакитний дракон» його знали як містера Хармера.
Йому теж розписали розкіш золотих рибок, не забувши покритикувати власника за недбальство, з яким він ставиться до їх зберігання.
— Так, усі тільки й повчають, що мені слід бути обачнішим і дбати про безпеку, — сказав містер Смарт, вигинаючи брови і кидаючи значущий погляд на клерка, який чекав з якимись паперами. Смарт був тілом кругловидий і літній чоловік, який чимось нагадував лисого папугу.
— Джеймсон і Харіс усе діймають мене, щоб я замикав двері на засув, як у старовинній фортеці, та ці наскрізь проржавілі засуви такі ж старовинні, що навряд чи для когось будуть перепоною. Я більше покладаюся на фортуну і нашу поліцію.
— І найкращі замки не завжди захистять від пограбування, — сказав віконт. — Усе залежить від того, хто хоче увійти. Одного разу індус-відлюдник, який живу печері голим, проник крізь потрійне кільце монгольських воїнів, викрав великий рубін з тюрбана самого правителя і повернувся, мов тінь, неушкоджений. Він хотів показати сильним цього світу, яку силу мають тонкі закони простору і часу.
— Якщо вивчати ці найтонші закони, — сухо зауважив доктор Бердок, — то завжди можна з’ясувати, як проробляють такі штуки. Західна наука немало вже прояснила в східній магії. Багато що роблять, безперечно, за допомогою гіпнозу і навіювання або ж звичайною спритністю рук.
— Рубін був не в царському шатрі, — прорік віконт не то задумливо, не то сонно. — Індус розшукав його серед сотні інших шатер.
— А хіба не можна це пояснити телепатією? — роздратовано запитав доктор.
Запитання прозвучало надто різко зокрема й тому, що після нього запанувала глибока тиша, немовби знаменитий мандрівник через брак вихованости задрімав. Утім, віконт де Лара вже за мить здригнувся і сказав з несподіваною посмішкою:
— Прошу вибачення, я забув, що тут висловлюються словами. На Сході ми звикли розмовляти подумки і тому завжди розуміємо один одного правильно. Аж дивно, як ви тут обожнюєте слова і довіряєте їм. Ви зараз згадали про телепатію, могли і зовсім відмахнутися — мовляв, фокуси. А що від цього міняється? Якщо вам
