Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон
Ви гадаєте, — запитав Бойл, — в цьому якось замішаний віконт або полковник чи хто-небудь з тих мандрівників? Щось надприродне?
— О так, — серйозно відповів священик. — Якщо припустити, що віконт або полковник чи там ще хтось, одягнувшись бедуїном, прокрався сюди в темряві, тоді це, безумовно, надприродно.
— Як вас розуміти? — здивувався Бойл.
— Бачте, цей араб не залишив жодних слідів, — сказав отець Бравн. — Полковник і банкір — ваші найближчі сусіди по обох боках. Але між вашим будинком і банком пухкий червоний ґрунт, на ньому ми мали б відбиток босих ніг, як на гіпсі, і червоні сліди були б усюди. Перед будинком полковника мили хідник, причому учора, а не сьогодні; це я з’ясував, ризикнувши випробувати на собі пекучу мов перець вдачу полковника. Мокрі сліди залишилися б на всій дорозі. Якби ж нічний гість був віконтом або доктором, які живуть навпроти, він, звісно, міг би йти через леваду. Проте ходити по ній босоніж вкрай неприємно, оскільки там суцільні колючки, чортополох та кропива. Він обов’язково поранив би собі ноги і неодмінно залишив би які-небудь сліди. Якщо, звісно, він не був, як ви вважаєте, істотою надприродною.
Бойл уважно стежив за серйозним і непроникним обличчям священика.
— Тоді хто він, як ви гадаєте? — нарешті запитав секретар.
— Слід пам’ятати одну загальну істину, — помовчавши, промовив отець Бравн. — Ми не бачимо того, що в нас перед носом. Один астроном спостерігав за місяцем, і коли йому на вічко телескопа потрапила мушка, він побачив там дракона, якого на місяці бути не може. А ще мені розповідали, що годі впізнати власний голос. І взагалі — того, що у нас перед очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впізнаємо. Якщо якась річ з переднього плану перемістилася на середній, ми, радше, вирішимо, що вона там опинилася, прийшовши з протилежного боку. Вийдімо на хвилинку з будинку і подивімося, як усе виглядає з іншого ракурсу.
Він підвівся із стільця і, спускаючись по сходах, продовжував свої пояснення, так, немовби роздумуючи вголос, намацував напотемки нитку думки.
— Віконт і вся ця Азія, звичайно, теж стосуються справи, в таких випадках усе залежить від схильности розуму. Людину можна так налаштувати, що цеглину, яка впала на неї, вона прийме за списаний клинописом кахель з висячих садів Семірамиди. Вона навіть не подивиться на неї і не побачить, що з такої ж точно цегли збудовано її власний будинок. І з вами сталося те ж саме.
— Ось так штука! — перебив священика Бойл, втупившись поглядом у вхідні двері. — Що б це мало означати? Двері знову замкнуті!
Через ці двері вони ввійшли декілька хвилин раніше, а тепер упоперек їх лежали масивні темні металеві смуги, вкриті іржею, ті самі, які не змогли, за виразом Бойла, втримати пташок в клітці. Було щось похмуре й іронічне в цих старих замках; вони немов би самі зачинилися за візитерами й не бажали їх випускати.
— А, ви про це! — недбало відізвався отець Бравн. — Це я сам щойно їх замкнув. Хіба ви не чули?
— Ні, — здивовано відповідав Бойл, — нічого не чув.
— Я, власне, так і думав, — флегматично сказав священик. — Нагорі цього і не може бути чутно. Тут щось подібне на гачок, який без зусиль входить у гніздо. Коли ти поруч, то чуєш тільки глухе клацання. Та щоб почули щось нагорі, треба зробити ось так.
Він витягнув гачок з гнізда, і той упав, з гуркотом стукнувши об надвірок.
— Він гримить, коли двері відмикають, — сказав отець Бравн. — Навіть якщо бути дуже обережним.
— Тоді це означає…
— Так, це означає, — продовжував отець Бравн, — що ви з кімнати чули, як Джеймсон відмикає, а не замикає двері. А тепер і ми їх відімкнемо.
На вулиці священик продовжував так само безпристрасно, немовби читав лекцію з хімії:
— Я вже казав, якщо людину налаштувати певним чином, вона може угледіти далеке в близькому, причому близькому до себе самої, можливо — дуже схожому на себе. Так сталося і з вами, коли ви згори дивилися на гостя в химерних одежах. Ви, звісно, не подумали про те, в якому вигляді ви самі з’явилися перед ним, коли він дивився на вас знизу?
Бойл не відривав очей від балкона і мовчав, а священик тим часом продовжив:
— Вам здавалося диким і неймовірним, щоб цивілізованою Англією міг прогулюватися бедуїн, до того ж босоніж. Ви забули, що в ту хвилину ви й самі були босі.
Бойлу нарешті повернувся дар мови, та йому довелося повторити слова, які вже були сказані:
— Тоді це означає, що Джеймсон відімкнув двері…
— Так, — підтвердив отець Бравн. — Джеймсон відімкнув двері і вийшов на дорогу у той самий момент, коли ви виходили на балкон. Він був у нічній сорочці і прихопив з собою дві речі, які ви сто разів бачили: шматок старої блакитної фіранки — ним він замотав собі голову — і якийсь музичний інструмент з купи східного мотлоху. Решту довершили настрій і прямо тобі акторська гра, гра майстерна, оскільки в злочинній справі він справжній художник.
— Джеймсон! — не ймучи віри, вигукнув Бойл. — Цей старий гнилий пень! Я на нього й уваги не звертав…
— А проте, — сказав священик, — він справжній художник. Як гадаєте, якщо він шість хвилин грав факіра або трубадура, чи міг він шість тижнів грати скромного клерка?
— Не розумію, навіщо, — сказав Бойл. — 3 якою метою?
— Своєї мети він досяг, — відповів отець Бравн, — або майже досяг. Рибок тоді він, звичайно, вже забрав — можна було встигнути двадцять разів це зробити. Але якщо б він обмежився тільки цим, ви б усе зрозуміли. Тоді Джеймсон вигадав зіграти екзотичного факіра, щоб у всіх на думці були Індія та Аравія; і тоді вам важко буде повірити, що розгадка криється в самому будинку. Вона була до вас занадто близько, і ви її не розгледіли.
— Якщо все так і було, — сказав Бойл, — то це надто ризикована затія, і розрахунок мав бути дуже точний. І справді, людини на дорозі не було чути, коли Джеймсон кричав з балкона. І, мабуть, він справді міг вибігти з будинку, перш ніж я втямив, у чому річ, і вийшов на балкон.
— У кожному злочині розрахунок будується на тому, що хтось не встигне вчасно втямити, — помітив Бравн. — Зазвичай ми й не встигаємо. Я ось, наприклад, запізнився зі своїми міркуваннями.
