Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

Упоперек цих дверей Бойл посунув своє ліжко, потім поклав під подушку револьвер, роздягся і ліг, відчуваючи, що вжив усі можливі запобіжні заходи на випадок неможливої або неймовірної події звичайного грабежу. Духовні ж грабежі з розповідей знаменитого мандрівника якщо і пригадувалися йому зараз, на порозі сну, то з тієї єдиної причини, що й самі складалися з субстанції, спорідненої снам. Незабаром, проте, і ці думки перейшли в дрімотні мрії, що переплелися з дрімотою без сновидінь. Старий клерк був, зрозуміло, метушливіший, але, пововтузившись і повторивши багато разів усі свої застереження і скарги, він теж поринув у сон.

Місяць засяяв над зеленою левадою, оточеною сірими брилами будинків, і знову потьмянів, ніким не помічений на безлюдній і безмовній землі. І ось, коли темне шатро неба прорізали перші відблиски світанку, сталося непередбачуване.

Бойл був молодший від свого товариша і, природно, спав здоровішим і міцнішим сном. Завжди бадьорий після пробудження, він прокидався, проте важко, немовби його приклали каменем; до того ж і сни чіплялися за його оживаючий розум, як щупальці восьминога. У цій сонній мішанині серед іншого був зелений квадрат левади і чотири сірі дороги, які він бачив з балкона перед сном. Тільки тепер вони постійно змінювали форму, змішувалися і запаморочливо оберталися під акомпанемент низького гуркоту, схожого на шум підземної річки, яким йому, мабуть, сприймалося крізь дрімоту хропіння старого Джеймсона у гардеробній. Але в мозку сплячого цей неясний шум і кружляння якось смутно зв’язувалися зі словами віконта де Лара про премудрість, що дозволяє маніпулювати важелями часу й простору і розвертати світ. Йому здавалося, ніби якийсь нез’ясовний пекельний механізм з вуркотанням переміщає земні ландшафти, так, що край світу може опинитися в сусідському саду, а сад перенестися за тридев’ять земель.

Спочатку до його свідомости дійшли слова пісні, під супровід тонкого металевого звуку, яку наспівував голос з іноземним акцентом, дивний і водночас дещо знайомий. Та молодий чоловік ще не був упевнений, чи це не він сам складає уві сні вірші:

На заклик скрипки чаклуна

Летючих риб косяк із золота

Крізь час і простір поспішає

Додому…

Бойл із зусиллям підвівся з ліжка і побачив, що його напарник уже на ногах. Джеймсон виглядав у довге вікно, що виходило на балкон, і гукав когось на вулиці.

— Хто тут! — суворо кричав він. — Що вам треба?

Потім сполоханий повернувся до Бойла:

— Хтось вештається біля самого будинку. Я так і знав, щось може статися. Піду вниз, все-таки замкну двері.

Він миттю кинувся вниз по сходах, і Бойл почув гуркіт замків. Молодий чоловік вийшов на балкон, приглядаючись до сірої стрічки дороги, яка веде до будинку, і йому здалося, що він ще не прокинувся. На темній дорозі, яка розрізала пустир, порослий скромним північним вересом, і виходила на площу звичайного англійського села, маячіла фігура, немовби прибула просто з джунглів або зі східного базару — ні дати ні взяти, живий герой віконтових історій або «Тисячі і однієї ночі». Примарні сірі сутінки, які удосвіта знебарвлюють усі предмети, повільно розступалися, немовби розсувалася каламутна серпанкова фіранка, і показався чоловіку химерних одежах. Широка і довга тканина яскраво-блакитного кольору обвивала його голову, немов тюрбан, і закривала підборіддя, так, що виходило щось подібне на башлик. Обличчя було схоже на маску — тканина, що обвивала голова, прилягала щільно, немов вуаль. Голова була схилена до якогось дивного музичного інструмента, чи то сталевого, чи то срібного, подібного на дивно зігнуту або переламану скрипку. Замість смичка невідомий тримав щось подібне на срібний гребінець, і звуки виходили вражаюче тонкі й різкі. Не встиг Бойл відкрити рота, як з-під башлика пролунав той самий голос із нав’язливим акцентом:

Як птиці райські у свій сад,

Золоті рибки прилетять

До мене...

— Яке ви маєте право!.. — обурено закричав Бойл, сам не дуже усвідомлюючи своїх слів.

— Я маю право на золотих риб, — відповів чоловік на дорозі, немов цар Соломон, а не босоногий бедуїн у синьому балахоні. — І вони відгукнуться на мій заклик. Слухайте!

Різко підвищивши голос на останньому слові, він доторкнувся до своєї дивної скрипки. Пролунав пронизливий звук, що ножем упився в мозок, а потім, немов у відповідь йому, почувся слабкий тремтливий стогін. Він виходив з темної кімнати, де зберігалася дорогоцінна чаша. Бойл кинувся туди, і в цей момент вібруюча луна перетворилася на довгий напружений дзвін, що нагадував електричний дзвінок, а потім — глухий тріск. Він окликнув обідранця всього декілька секунд тому, як старий клерк вже піднявся по сходах догори, трохи захекавшись, — вік давав про себе знати.

— Ну ось, двері я замкнув, — сказав він. — Хто його знає, що треба тут цьому солов’ю.

— Усе намарно, пташок він виманив, — відгукнувся Бойл з темної внутрішньої кімнати. — Клітка опустіла…

Джеймсон кинувся туди і застав молодого чоловіка над купою кольорового скла, що вкривало підлогу скалками розбитої веселки.

— Як це виманив… яких пташок? — запитав Джеймсон.

— Пташки випурхнули, — сказав Бойл. — Рибки відлетіли. Літаючі були рибки! Наш приятель-факір лиш свиснув — і вони зникли.

— Як він міг? — вибухнув клерк, немовби йшлося про межі пристойности.

— Та вже міг, — коротко відповів Бойл. — Ось і розбита куля. Щоб відкрити його ось так зразу, то важко, а щоб розбити, досить секунди. І риби зникли — а як, хіба лиш Богу відомо, хоч, як на мене, запитати слід було б у того молодця.

— Ми гаємо час, — нагадав Джеймсон, — треба хутко його розшукати.

— Ні, спочатку подзвонимо в поліцію, — заперечив Бойл. — Їм легше його перехопити, у них автомобілі і телефони, це вам не ганятися по селу в нічних сорочках. Та, боюся, є такі крадії, що за ними на жодних автомобілях не вженешся.

Поки схвильований Джеймсон говорив по телефону з поліцейським відділком, Бойл знову вийшов на балкон і подивився навкруги. Людини в тюрбані вже не було видно і взагалі жодних ознак життя, хіба що в готелі «Блакитний дракон» метке око могло б помітити слабкий рух.

Проте зараз Бойл зрозумів те, що увесь час відчував підсвідомо, немов якась думка борсалася в мозку і намагалася вибратися на поверхню. Зводилася вона до того, що сірий ландшафт перед ним не був монотонно безбарвним, каламутну імлу розривав яскравий прямокутник, в одному з будинків навпроти світилося у вікні. Щось,