Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

Недалеко від іншого кінця коридору вони побачили акторів, що піднімалися по драбинці на сцену. Попереду йшли Вернон і старий Рендол — вони дуже квапилися; за ними своєю звичайною розміреною ходою йшла місіс Мандевіль, а Норман Найт, здається, навмисно відстав, щоб поговорити з нею. Бравн і Джервіс почули лиш кілька слів з їх розмови.

— Кажу ж вам, до нього ходить жінка! — гнівливо говорив Найт.

— Тсс! — відповідала місіс Мандевіль своїм сріблястим голосом, в якому все ж дзвеніла сталь. — Ви не повинні зі мною так говорити. Пам’ятайте, що він — мій чоловік.

— Хотів би я забути про це! — сказав Найт і кинувся на сцену.

— Не ви один знаєте, — спокійно сказав Бравн, звертаючись до Джервіса, — але навряд чи це нас стосується.

— Так, — пробурмотів Джервіс. — Схоже на те, що це знають усі, однак насправді ніхто нічого про це не знає.

Вони дійшли до того кінця коридору, де грізний вартовий охороняв італійські двері.

— Ні, не виходила, — похмуро сказала місіс Сендс. — І не померла, там чути рух. Не зрозумію, які вона там ще фокуси замислює.

— А ви, мадам, часом не знаєте, — з несподіваною вишуканістю звернувся до неї Бравн, — де зараз містер Мандевіль?

— Знаю, — відповіла вона. — Зайшов у кабінет хвилини дві тому. Та щойно він увійшов, як помічник покликав усіх на сцену і завісу підняли. Значить, там і сидить, я не бачила, щоб він виходив.

— Ви хочете сказати, що в його кабінеті тільки один вихід, — недбало зауважив отець Бравн. — Ну, здається, репетиція йде, незважаючи на всі чудасії сеньйори Мароні.

— Так, — відповів Джервіс, помовчавши. — Я звідси чую голоси акторів. У старого Рендола прекрасно поставлений голос.

Обоє завмерли, прислухаючись. Гучний голос старого актора справді доносився аж до них. Та перш ніж продовжити розмову, вони почули й інший звук.

Це був гуркіт, і пролунав він за закритими дверима маленького кабінету.

Бравн промайнув по коридору, немов випущена з лука стріла, і перш ніж Джервіс оговтався й побіг за ним, як він уже смикав щосили ручку дверей.

— На замку, — сказав священик, повертаючи до актора дещо сполотніле обличчя. — Ці двері потрібно виламати, зараз же.

— Гадаєте, — перелякано запитав Джервіс, — таємнича пані знову там? На вашу думку, сталося щось серйозне? — І, помовчавши, додав: — Здається, я можу відчинити. На цих замках я розуміюся.

Він опустився на коліна, дістав з кишені складний ніж із довгим лезом, попорпався трохи в замку, і двері відчинилися. Увійшовши, вони відразу зауважили, що в кімнаті інших дверей, і навіть вікна, немає. На столі світилася велика лампа. Та ще до цього вони побачили, що Мандевіль лежить ниць посеред кімнати, а по його обличчю стікають цівки крови, немов яскраво-червоні змійки, зловісно виблискуючи в цьому неприродному печерному світлі.

Не знати, як довго вони дивилися один на одного, аж поки Джервіс не сказав, немовби звільнявся від важкої думки:

— Якщо та жінка сюди увійшла, вона ж якось вийшла.

— Можливо, ми надто багато приділяємо їй уваги, — сказав отець Бравн. — У цьому дивному театрі діється так багато дивного, що все й не запам’ятаєш.

— Ви про що? — швидко запитав Джервіс.

— Багато про що, — відповів Бравн. — Ну, хоч би про інші замкнені двері.

— У тому-то й річ, що вони замкнені! — вигукнув актор.

— Проте ви забули про них, — сказав священик.

Він помовчав, а потім задумливо додав:

— Ця місіс Сендс — досить неприємна особа.

— Ви думаєте, вона збрехала, і міс Мароні вийшла з убиральні? — тихо запитав актор.

— Ні, — спокійно відповів священик. — Це всього лиш абстрактне припущення.

— Невже видумаєте, — крикнув актор, — що його вбила місіс Сендс?

— А цього і зовсім не можна припустити, — сказав отець Бравн.

Поки вони обмінювалися цими короткими фразами, отець Бравн став на коліна біля тіла й упевнився, що перед ними труп. Поряд лежав театральний кинджал, однак з порогу його не було видно; здавалося, що він випав з рани або з рук убивці. Джервіс відразу впізнав кинджал з реквізиту і зрозумів, що він тут ні до чого, хіба що експерти знайдуть на ньому відбитки пальців. Тим часом священик підвівся й уважно оглянув кімнату.

— Треба повідомити поліцію, — сказав він. — І послати за лікарем, хоча вже запізно. Ось оглядаю кімнату і не розумію, як наша італійка могла це зробити.

— Італійка? — вигукнув Джервіс. — Аж ніяк! Якщо у когось і є алібі, то тільки у неї. Різні кімнати, обидві замкнені, розміщені у протилежних кінцях коридору, і біля однієї ще й сидить вартовий.

— Ні, — сказав Бравн. — Це не зовсім так. Питання в тому, як вона проникла сюди, а як вона вибралася зі своєї убиральні, я собі уявляю.

— Невже? — запитав Джервіс.

— Я вам казав, — мовив отець Бравн, — що чув, як розбилося скло — вікно або дзеркало. Через свій дурний розум я забув одну добре мені відому річ: сеньйора Мароні дуже забобонна. Вона нізащо не розбила б дзеркала, отже, розбила вікно. Правда, її убиральня на підвальному поверсі, але там, напевно, є якесь віконце на вулицю або в двір. А ось тут жодних вікон.

Він підняв голову і довго роздивлявся стелю. Раптом отець Бравн швидко заговорив:

— Потрібно піднятися нагору, подзвонити, всім сказати… Який жах! Господи… Чуєте? Вони там кричать, декламують. Комедія триває. Здається, це називають трагічною іронією.

Коли театр волею долі перетворився на будинок скорботи, усій трупі випала можливість виявити дивовижні якості, властиві акторам. Чоловіки поводилися як істинні джентльмени, а не тільки як герої-коханці. Не всі любили Мандевіля і не всі йому довіряли, але вони зуміли сказати про нього саме те, що треба. А по відношенню до вдови вони виявили не лише співчуття, але й якнайтоншу делікатність.

— Вона завжди була сильною жінкою, — говорив старий Рендол. — В усякому разі, розумнішою за всіх нас. Звичайно, бідоласі Мандевілю до неї далеко, але вона завжди була йому зразковою дружиною. Як зворушливо вона іноді говорила: «Хотілося б жити інтелектуальнішим життям»… А Мандевіль… Утім, про мертвих — нічого, окрім хорошого. Так, здається, говорять?

І старий відійшов, сумно хитаючи головою.

— Аякже, «нічого, окрім хорошого»! — похмуро зауважив Джервіс. — Утім, він, гадаю, не знає про таємничу відвідувачку. До речі, вам не спадало на думку, що його вбила загадкова жінка?

— Це залежить від того, — сказав священик, — кого ви називаєте загадковою жінкою.

— Ну, звісно ж, не італійку! — поспіхом промовив Джервіс. — Так, щодо неї ви мали рацію. Коли виламали двері, то виявилось,