Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Ви знаєте того шофера?
— Здається, він із королівківської школи. Я його машину частенько зустрічав на трасі та на станції. Сьогодні теж бачив на паливному складі.
— Не звернули уваги, крила були ті, що продали?
— Сказати правду, не придивлявся.
Степанченко, коли був із Турчином у шкільному гаражі, бачив тільки одне старе крило. Попросили шофера, щоб поїхав із ними у Королівку.
Директор школи, чоловік років під шістдесят, товстий, незграбний, перш ніж заговорити, довго тер широку лисину:
— Що я вам скажу про шофера? Він хоч і випиває трохи, і дома не мирить, але машина… Якщо вона їздить, то тільки його стараннями.
— На капітальний ремонт не збирається гнати?
— Воно не завадило б, та наряду нема. Може, Сташевський щось придумає. В нього знайомі, зв'язки…
— А де він зараз?
— Вже другий день вчителям вугілля розвозить. Та коли треба, можна покликати: щойно повіз паливо Степану Кіндратовичу. Це недалечко.
— Поїдьте по нього нашою машиною. А ми почекаємо вас біля гаража.
Сташевський і справді був неподалік: через хвилин п'ятнадцять уже вкотив у двір своїм газоном. На землю зіскочив легко, пружно, привітався голосно, погляд найдовше затримав на колгоспному шоферові, і той знічено закліпав.
— Знову перевірка?
— Знову.
— Але скільки можна? Люди вже й так пальцями тикають у мій бік. Це якась напасть, слово честі! — обурювався Кіндрат. — То одне шиють, то друге…
— Обережніше… — зауважив автоінспектор. — Ви купували в цього товариша крила? — показав на колгоспного шофера.
— Купував. Машину мав здавати в капіталку, а крила, конєшно, ще добрі, самі бачите. Так не пропадати ж їм.
— Ви можете їх показати?
Па очі Сташевського впала тінь.
— Можу, але тільки одне, бо друге десь поділося. Не інакше, як діти потягли на металобрухт.
— Як же вони залізли в гараж?
— Я тоді, пригадую, кудись поспішав, і крила скинув під гаражем. Не думав, конєшно, що вони комусь можуть знадобитися.
— Таке може бути, — ствердив директор. — Учні тягнуть всяке залізяччя, аби тільки потрапило на очі. Якось одну важливу деталь до «Жигуля» були принесли.
— Ви шукали крило?
— Спохопився другого дня, ну, й відразу до брухту. Він у нас оно там за школою лежить. Все обдивився і не знайшов.
— Дивно, — посміхнувся Степанченко.
— Воно неприємно, але мушу сказати, — знову озвався директор. — Трапляється, учні з восьмирічки тягнуть металобрухт у нас, а наші — у них.
— Сташевський, ви були у восьмирічці?
— Ні, не дотумкав. Мені інше стукнуло в голову: хтось із шоферів поцупив.
— У вас є наряд на ремонт машини?
— Нема. Але мені пообіцяли…
— Хто?
— Цього я вам, конєшно, не скажу. Не хочу чоловіка підводити. Так що вибачте.
14
Висновки експертизи були такі, як і чекали: залишки фарби на кермі велосипеда, що на ньому їхав покійний Зубко, були ті ж, що іі на крилі машини, яку забрали в гаражі. А дрібні грудки глини на шкарпетках, знайдених у магазині при першому огляді, були з глинища, де злодії заховали крадене. До поліетиленових мішків ніхто не навідувався.
— Будемо їх брати, — говорив Турчин. — Підстав для цього більше, ніж треба.
— Не будемо поспішати, — стримував його Кіндратенко. — Щоб не вийшло, як із тими обшуками. Так що пошукайте нових беззаперечних фактів.
— Ніби ті факти на дорозі валяються, — сердився Павло.
— Не треба, — м'яко зауважив Кіндратенко. — Ми, якщо вже на те пішло, ще не маємо чим зв'язати обидва злочини: крадіжку в магазині і вбивство Зубка. А це дуже важливо: Сташевський, коли притиснемо, неодмінно спробує все звести до нещасного випадку.
— А крила?
— Крила, безперечно, факт, але ж цього мало.
Турчин вийшов од начальника роздратований, і коли Шушпан, якого застав у своєму кабінеті, стрів його веселою усмішкою, сердито подумав: «Чого він радіє? Тут вовком вити треба». Мовчки потиснув дільничному руку, буркнув:
— Що у вас?
— Ніби нічого істотного… Морковченко, правда, повернув Касторській її подарунки і гроші. Це наштовхує на деякі роздуми.
— Конкретно.
— Морковченко до крадіжки непричетний, але про щось дізнався й поспішає відмежуватися від цієї компанії.
— Все?
— Здається.
Турчин підвівся. Злість, яку він виніс од начальника, ще жила в ньому, тому й не міг зосередитися. Не допомагала і звична прогулянка від вікна до дверей.
— Може, поговорити з ним? — обережно підказав Шушпан. — Я сам не хотів. У вас це виходить краще.
— Де там краще. Давайте вже разом. І не будемо відкладати. Зараз же їдьте в Королівку.
Морковченко спочатку ніби й почувався непевно, але коли дізнався, що від нього хочуть, спокійно ствердив:
— Ви не помиляєтеся: я перестав із Світланою зустрічатися, і все, що вона мені дарувала, повернув. І гроші віддав. На лихо воно мені здалося разом із нею!
— А раніше про що думали?
— Раніше нею міліція не цікавилася.
— Але я і вами цікавився, — докинув Шушпан.
— То через неї.
— Справа не завершена, і може виявитися, що дівчина не винна.
— Я, знаєте, був би радий цьому. А поки що вмиваю руки.
— Ех, Морковченко, Морковченко, — похитав головою Турчин. — І що
