Маятник Фуко - Умберто Еко
«А сурма?»
Він поглянув на мене з ваганням: «Чому вас так цікавить сурма?» «Мене не цікавить. Це ви почали говорити про сурму з приводу предмета любови, який, зрештою, виявляється не тим…»
«Сурма… Того вечора мали приїхати дядько з тіткою з ***, у них не було дітей і я був їхнім улюбленим небожем. Бачачи, як я тужу за тим привидом сурми, вони кажуть, що беруть усе на себе, наступного дня ми підемо до крамниці, де є цілий прилавок з іграшками, просто казка, і там я знайду таку сурму, яку захочу. Я цілу ніч не спав і нетерпляче тупцявся цілий наступний ранок. Пополудні ми пішли до крамниці, а там були сурми принаймні трьох типів, виготовлені, мабуть, із бляхи, але мені вони здавалися справжніми концертними інструментами. Там був військовий ріжок, розсувний тромбон і одна псевдосурма, з мундштуком, золотистого кольору, але мала вона також клавіші, як саксофон. Я не знав, яку вибрати і, можливо, занадто довго думав. Я хотів їх усі й справляв враження, що не хочу жодної. А тим часом, гадаю, тітка з вуйком с подивились на етикетки з цінами. Вони не були скупі, але в мене склалося враження, що найприступнішим видався їм бакелітовий кларнет, увесь чорний, зі срібними клавішами. ‘А може, тобі більще подобається оце?’ запитали вони. Я подув у нього, він достойно мекнув, я переконував себе, що він чудовий, але насправді я думав про те, що тітка з дядьком хочуть, щоб я вибрав кларнет, бо він менше коштує, сурма, мабуть, коштувала купу грошей і я не міг вимагати від них такої жертви. Мене завжди вчили, що коли тобі дають щось, що тобі подобається, ти маєш спершу відповісти — ні, дякую, і не один раз, а сказавши „ні, дякую“, не простягати відразу руку, а почекати, поки той, хто дає, не наполягатиме, не казатиме, — прошу тебе. Тільки тоді вихований хлопчик поступається. Тому я сказав, що я, мабуть, справді не хочу сурми, мені, мабуть, підійде й кларнет, якщо їм так краще. І я дивився на них знизу догори, сподіваючися, що вони наполягатимуть. Але вони, вічна їм пам’ять, не наполягали. Вони зраділи, що можуть купити мені кларнет, оскільки — сказали вони — він мені більше подобається. Відступати було надто пізно. І в мене з’явився кларнет».
Він подивився на мене з підозрою: «Ви хочете знати, чи мені більше не снилася сурма?»
«Ні», сказав я, «я хочу знати, що є предметом любови».
«Гм», сказав він, знову беручись гортати рукопис, «вас теж переслідує цей предмет любови. Такими штуками можна маніпулювати як завгодно. Та ба… А якби мені таки купили сурму? Хіба я справді став би щасливим? Що ви на це скажете, Казобоне?»
«Ви, мабуть, бачили б уві сні кларнет».
«Ні», завершив він сухо. «Кларнет я тільки мав. Не думаю, що я будь-коли на ньому грав».
«Грав чи бачив уві сні?»
«Грав», сказав він карбуючи слова і, не знаю чому, я відчув себе блазнем.
10
І, нарешті, з vinum більше нічого не можна кабалістично вивести, окрім VIS NUMerorum, і від цих чисел залежить ця Магія.
(Cesare della Riviera, Il Mondo Magico degli Eroi, Mantova, Osanna, 1603, pp. 65–66)
Але я розповідав про свою першу зустріч з Бельбо. Ми знали один одного з вигляду, перекидалися репліками у Піладе, та я майже нічого про нього не знав, лише те, що він працював у видавництві «Ґарамон», а деякі книжки цього видавництва мені потрапляли до рук, коли я навчався в університеті. Видавництво невелике, але поважне. Юнака, який закінчує писати дипломну роботу, завжди приваблює людина, яка працює в науковому видавництві.
«А ви чим займаєтеся?» запитав він мене одного вечора, коли ми обидва сперлися об крайній ріг цинкової ляди, затиснуті святковою юрбою. То був період, коли всі говорили один одному ти, студенти професорам і професори студентам. Не кажучи вже про населення Піладе. «Постав мені сто грамів», говорив студент у штурмівці головному редакторові великої газети. Наче в Петербурзі у часи молодого Шкловського. Самі Маяковські й жодного доктора Живаго. Бельбо не уникав цього всезагального тикання, але було очевидно, що він це робить з підкресленим презирством. Він тикав, аби показати, що хоч відповідає вульгарністю на вульгарність, але між панібратством і справжньою близькістю лежить безодня. Дуже рідко я бачив, як він звертається на ти з приязню або з почуттям, і то лише до небагатьох людей, до Діоталлеві та до деяких жінок. Тим, кого він поважав, але знав віднедавна, він говорив ви. Так звертався він і до мене весь той час, коли ми працювали разом, і я цінував цей привілей.
«А ви чим займаєтеся?» запитав він мене, і тепер я знаю, що він сказав це з симпатією.
«В житті чи в цьому театрі?» мовив я, натякаючи на велику сцену Піладе.
«В житті».
«Навчаюся».
«Ходите до університету чи вчитеся?»
«Ви не повірите, але ці дві речі не суперечать одна одній. Я закінчую писати дипломну роботу про тамплієрів».
«Який жах», сказав він. «Це ж, далебі, заняття для божевільних».
«Я вивчаю справжніх тамплієрів. Документи з процесу. А що ви про них знаєте?»
«Я працюю у видавництві, а до будь-якого видавництва приходять мудреці й божевільці. Обов’язки редактора полягають у тому, щоб з першого погляду впізнати божевільця. Той, хто витягає на
