Маятник Фуко - Умберто Еко

Зараз я перечитую тексти Бельбо і думаю про всю цю історію, яку вони нагадують мені, лише у світлі цього файла. Я перебираю ці витяги, немов намистини єретичної вервички, усвідомлюючи, що, може, котрась із них могла стати для Бельбо сигналом тривоги, шляхом до порятунку.

Чи я вже більше не здатен відрізнити здоровий глузд від некерованого розуму? Я намагався переконати себе, що моє нове трактування правильне, але саме цього ранку хтось же сказав мені, а не Бельбо, що я несповна розуму.

Над обрієм, з-поза Брікко, поволі піднімається місяць. Старий будинок заселений дивною шемрявою, може, це шашіль або миші, або ж привид Аделіно Канени… Я не наважуюсь перейти через коридор, сиджу в кабінеті дядька Карла і виглядаю через вікно. Час від часу виходжу на терасу, аби подивитись, чи не піднімається хтось на пагорб. Мені здається, що я в якомусь фільмі, як це жахливо: «Вони надходять…»

А проте в цю вже літню ніч пагорб видається таким мирним.

Наскільки авантюрнішими, непевними, божевільними були події, які я перебирав у своїй голові, щоб обдурити час і тримати себе в руках того вечора, від п’ятої до десятої, чекаючи навстоячки у перископі, повільно і м’яко, наче в афро-бразилійському ритмі, розминаючи ноги, щоб відновити кровообіг.

Я пригадував останні роки, віддаючись заколисливому чарові атабакес… Може, для того, щоб змиритися з відкриттям, що наші фантазії, які виникли як механічна гра, зараз, у цьому храмі механіки, перетворилися в ритуал, володіння, появу та панування Ешу[23]?

Того вечора у перископі в мене не було жодного доказу, що те, що мені відкрилось у роздруках, правда. Я ще міг захиститися сумнівом. Може, найпізніше опівночі зрозумію, що я приїхав до Парижу і заховався, наче злодій, у невинному музеї техніки лише тому, що тупоголово вклепався в таку собі зорганізовану для туристів макумбу і піддався гіпнозові перфумадорес та ритмам понтос…

І моя пам’ять раз-у-раз пробувала то розсіяти чари, то відчути жалість, то сумніватися, відтворюючи цю мозаїку, і зараз, коли я з яснішим розумом міркую над тим, що думав тоді, відтворюючи у пам’яті документи, прочитані в шаленому ритмі минулого дня, того самого ранку на летовищі й під час подорожі до Парижу, мені хотілося б зберегти цей стан душі, це хитання між фантастичною ілюзією та передчуттям пастки.

Я намагався сам для себе з’ясувати причини тої безвідповідальности, з якою я, Бельбо, Діоталлеві додумалися переписати світ і — як сказав би мені Діоталлеві — відкрити ті частини Книги, які були викарбувані білим вогнем у проміжках, залишених комахами з чорного вогню, що населяли, роблячи її позірно видимою, Тору.

І зараз я тут, досягнувши — сподіваюся — спокою душі та Amor Fati[24], і намагаючись відтворити історію, яку я пригадував, сповнений неспокою — і сподівання, що все виявиться неправдою, — у перископі два вечори тому, прочитавши її два дні раніше у помешканні Бельбо і проживши її, певною мірою не усвідомлюючи цього, впродовж останніх дванадцяти років, між віскі Піладе та пилюкою видавництва «Ґарамон».

3 БІНÁ

7

Не сподівайтеся занадто багато від кіпця світу.

(Stanislaw J. Lec, Aforyzmy. Fraszki, Kraków, Wydawnictwo Literackie 1977, «Myśli Nieuczesane»)

Вступити до університету через два роки після шістдесят восьмого — це однаково, що бути прийнятим до Академії Сен-Сір 1793 року. Маєш враження, що народився не в той рік. З іншого боку, Якопо Бельбо, старший від мене принаймні на п’ятнадцять років, переконав мене згодом, що таке відчуття мають усі покоління. Людина завше народжується не під тим знаком, і жити у світі достойно означає день за днем виправляти власний гороскоп.

Гадаю, що люди, якими ми стаємо, постають з того, чого ми навчилися від наших батьків у ті хвилини, коли вони й не намагалися нас виховувати. Людина формується з відходів мудрости. Мені було десять років, і я хотів, щоб мої батьки передплатили один тижневик, який публікував шедеври літератури у коміксах. Мій батько намагався ухилитися від цього, не через скнарість, а, може, через підозру до коміксів. «Метою цього часопису», повчально говорив я тоді, цитуючи гасло цієї серії, адже я був хлопцем хитрим і вмів переконувати, «є, по суті, давати знання приємним способом». Мій батько, не відводячи очей від своєї газети, мовив: «Метою твого часопису є мета усіх часописів, тобто продати якомога більше примірників».

З того дня я почав ставати недовірливим.

Тобто я жалкував, що був легковірним. Що піддався одній із пристрастей розуму. Тій, якою є легковірність.

Не те що недовірливий не повинен нічому вірити. Він вірить не у все. Він вірить лише в якусь одну річ на раз, а в іншу вірить, лише якщо вона якимось чином випливає з першої. Діючи короткозоро, методично, він уникає надто широких горизонтів. Коли вірити у дві речі, які не мають між собою нічого спільного, сподіваючися, що десь є третя, прихована річ, яка їх об’єднує, — саме це і є легковірність.

Недовірливість не виключає допитливости, навпаки, вона її підтримує. Недовірливо ставлячись до ланцюгів ідей, я все ж любив їх поліфонію. Достатньо не вірити в них, і дві ідеї — обидві хибні — можуть зіштовхнутися, утворюючи гарний інтервал або якийсь diabolus in musica. Я не поважав ідей, задля яких інші ладні були віддати життя, але дві чи три ідеї, які я не поважав, могли утворити мелодію. Або ритм, найкраще джазовий.

Згодом Лія сказала мені: «Ти живеш поверхнями. Якщо ти здаєшся глибоким, то це тому, що накладаєш багато поверхонь одна на одну і створюєш позірно тверде тіло, — а якби це тіло справді було тверде, воно б не трималося купи».

«Ти хочеш сказати, що я поверховий?»

«Ні», відповіла вона, «те, що інші називають глибиною, це лише тессеракт, чотиривимірний куб. Заходиш з одного боку, виходиш з іншого, й опиняєшся у всесвіті, який не може співіснувати з твоїм».

(Ліє, не знаю, чи тебе ще колись побачу, адже Вони увійшли не з того боку і захопили твій світ, і все — з моєї вини: я примусив їх повірити, що там є глибини, яких вони, у своїй слабкості, потребували).

Про що я насправді думав п’ятнадцять років тому? Усвідомлюючи свою невіру, я почував себе винним перед тими, хто вірив. Відчуваючи, що вони йдуть вірною дорогою, я вирішив і сам повірити — так, як вирішуєш прийняти аспірин.